Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

— Так, дуже легко, — саркастично засміявся головний. — Я мало не на колінах кошти на все випрошував і чорта лисого мав.

— А ви згадайте, чи не намагався схилити вас Замрига якимось чином до перенесення вашого кабінету до іншого місця.

Головний замовк.

— Ви натякаєте на нездоровий інтерес до мого кабінету з боку покійного голови міськради?

— Не натякаємо, а впевнені, — знову уточнив Журбенко, який уважно стежив за розмовою. — Скажіть, було таке? Що саме Замрига вам пропонував?

— Євроремонт пропонував зробити, за останньою модою, за рахунок фірми, — без особливого бажання повідомив Костогриз. — Такий сюрприз мав намір зробити, щойно я прийшов на посаду. Через це й посварилися, адже є більш кричущі проблеми, які керівник зі здоровою головою повинен вирішувати насамперед.

— Ось бачите! — зрадів Журбенко. — Усе стає на свої місця! Він одного добивався — похазяйнувати кілька днів у ваших апартаментах! Саме цей корпус добудовував наш покійний мер і користувався для цього проектною документацією, яка зберігалася на той час в архітектурних архівах після попередньої добудови, що проводилася у п'ятдесяті роки і під якою стояв підпис ще старого Колісника. Будучи фахівцем грамотним, Замрига знайшов невідповідності і запідозрив, що даний примірник проекту був навмисно створений, аби не привернути нічиєї уваги до деяких місць будівлі, куди не мав потикатися ніхто. Зацікавившись, Замрига і дізнався, що в останні передвоєнні роки, коли на цій території змінилася влада, Колісник зазнав переслідувань з боку НКВС і емігрував до сполучених Штатів разом із Потоцьким, під патронатом якого створювався проект лікарні для бідних. Логічно було припустити, що оригінал документації Казимир Львович забрав із собою. Замризі вдалося встановити й інші цікаві речі. Наприклад, що у перші роки радянської влади проводилися спроби масштабних пошуків потаємного приміщення у монастирських підвалах, які закінчилися невдачею. Більше того — під обвалами загинуло багато людей. Розчин та спосіб кладки каміння, яким користувалися ще хрестоносці, виключав будь-які перебудови, початі знизу. Одразу ж усе починало сипатися, ховаючи навіки ласих до чужих таємниць. Замрига зрозумів, що єдиний шлях дістатися до монастирських скарбів — відшукати справжній будівельний проект. Інакше доведеться розібрати цілу будівлю по камінчику, починаючи згори.

Костогриз мовчки окинув поглядом колектив.

— Для цього і були найняті знайомі вам темні особи, котрі нещодавно розіграли тут справжній вестерн, втопивши джип у монастирському, тобто, тепер лікарняному ставку, а ще до цього, кілька місяців тому забивали вам «стрілку» у полях поблизу повороту на Рикуни.

Головлікар від подиву роззявив рота.

— А… це вам звідки відомо?! Мовчите? Гмм… Розумію. Не можна колектив недооцінювати.

— Це розповів нам один з них. Той, кого вдалося взяти у полон після купання у ставку.

— У полон?! — підхопився Костогриз. — Як — у полон? І куди він подівся? А чому поліції про це нічого не відомо?

— А чому має бути відомо? — не втримався Щерба, встрягаючи й собі до розмови. — Ми його відпустили.

— Як відпустили? — здавалося, у головного відбере мову. — Ви що — заколотники? Окрема республіка? Що хочемо, те робимо?

— Ні, — знову перебрав ініціативу Вадим. — Ми законослухняні працівники і громадяни, просто, на відміну від інших, не позбавлені здорового глузду та розуму. Ці люди, які є, по суті, кримінальними елементами, замішані у дуже неприємних справах і самі змушені в даний час переховуватись від бандитів значно крупнішого калібру, від таких, проти яких ваша поліція геть безсила. Тож, якби ми здали місцевій поліції нашого полоненого, сліди б оцих двох залишилися тут навічно. І нашими проблемами, цілком можливо, зайнялися б ще й такі люди, проти яких навіть Моцур — пішак. Навіщо було приваблювати їх сюди? Тому, діставши необхідні відомості, якими тепер ділимося з вами, ми його просто відпустили. Так ось, ці двоє — приятелі Замриги ще з часів, коли після «перестройки» народ наш, голодний та босий, кинувся по закордонах торгувати металевими тертками та напильниками. Згадайте ті часи. Там і познайомився покійний голова міськради з ними, коли переховувався у смітнику від тамтої поліції. Земляки виручили, а потім скористалися послугами свого боржника, адже той був чиновником із відповідними зв'язками. Згодом утворився союз, який успішно провертав дрібні торговельні операції у недалекому зарубіжжі, накопичуючи кошти для майбутнього злету. А далі дороги компаньйонів розійшлися. Кожен «злетів» по-різному. Замрига очолив будівельну фірму. Двоє його подільників організували нелегальну діяльність, жертвою якої став і я, коли заманулося виїхати до Сполучених Штатів. Вони обібрали мене до нитки, а коли я почав їх розшукувати, слід привів до Нижнього Роздолу. Ось вам і пояснення моєї появи тут, яку ви завжди сприймали з неабиякою підозрою.

На обличчі головлікаря застигло здивування.

— Згадав Замрига про своїх знайомих, коли постало питання пошуку старих довоєнних документів. Хто ж, як не вони, найкраще могли виконати таке завдання? Знайти людину у Сполучених Штатах і викрасти теку з паперами… Та зробити це виявилося не так легко. Колісник наче розчинився у повітрі. Домовляючись з приятелями, Замрига волів розрахуватися за послугу і попрощатися, а усвідомивши, що гінці повернулися без результату, взагалі не схотів з ними говорити. Хлопці ж виявилися не пальцем роблені. Зрозумівши, для чого архітектору старі проекти, вони забажали частку в спільному бізнесі з видобування скарбів, адже витратилися, виконуючи його доручення. Компроміс таки вдалося знайти. Пошук продовжився. Обоє почали працювати на фірмі Замриги, виконуючи, по суті, роль наглядачів, аби хитрий архітектор їх не надурив. Замрига ж отримував таким чином двох довірених людей, які й мали здійснити безпосередній доступ до сховку, адже сам головний архітектор і начальник будівництва товкти у стіну зубилом, зрозуміло, не міг. Флігель добудували. Скарбів не знайшли, принаймні так вважала наша «солодка парочка», що й повернулася, украй розлючена, до столиці — допомагати землякам виїздити у кращі світи.

— І що з того? — не витримав Костогриз.

— А те, що двоє настирних киян так і не заспокоїлися. Таки влада «жовтого диявола» безмежна. За ці роки їм вдалося розшукати старого, який жив тепер під прізвищем Гайовий, і викрасти проекти. Яким же було їхнє здивування, коли приїхавши до Замриги, вони не знайшли підтримки! Той тягнув час і крутився, наче вуж, вишукуючи нові причини, аби відкараскатись від подальших пошуків. Головним його аргументом стало те, що ви, як керівник закладу, щось запідозрили. Вони навіть запропонували організувати ваше зникнення, тільки Замрига відмовився, сказавши, що після цього почнеться розслідування, яке приверне зайву увагу. Натомість, мер видав своїм виконавцям геніальний план знищення лікарні як закладу, цілком реальний в умовах медичної реформи. Добити, розігнати, приватизувати будівлю і тоді вже пошукам не завадить ніхто.