BooksUkraine.com » Класика » Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

142
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Хіба ревуть воли, як ясла повні" автора Мирний. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 92 93 94 ... 111
Перейти на сторінку:
в неї в очах якась iскорка - сльоза не сльоза, радiсть не радiсть засвiтила в них - i пригортає вона дитину до свого лона й обдає його по­цiлунками.

Христя дивиться та й зiтхне важко. Вона бачить i чує, чого Галi треба, та чого бог не дає їй...


- Що, як у вас будуть дiти, - стороною заходить Хри­стя: - як уже ви їх глядiтимете? Адже ось - чуже, та як ви втi­шаєтесь!.:


- Як у мене буде дитина, Христе, то я, здається, з'їм або задавлю її, цiлуючи та милуючи... Я не дам на його пили­ночцi впасти, кому-небудь подивитися... Могла б я його - в своїм серцi носила. Ви тiльки гляньте: отаке манюсiньке-малюсiньке, без речi, без мови, тiльки оченя­тами свiтить... Ти до його обзиваєшся, а воно ними поводить, мукає, руче­нята випручає, мов тебе пригорну­ти хоче... А ти знаєш: це твоє тiло, твоє народження... "Ри­бонько!.. серденько!.." - обе­рталася вона до хрещеника, окриваючи всього його га­рячими поцiлунками.


То були бурхливi хвилi ще дiвоцьких любощiв, у ко­трих уже виразно визначалося чуття матерi. То материне серце озивалося в гарячих дiвоцьких пошибах кохання. Так думає й почуває кожна молода молодиця, поки ще не знає нi болiв тяжких, нi мук материних, нi непокiиних нi­чок, якi приходиться перебувати, доглядаючи малих дi­ток. Тяжкий бiк материнського життя ще невiдомий, а матери­нське чуство заклюнулось у серцi кожної жiнки ще в сповиточку, - ще тодi, коли вона малою, невеличкою носи­лася з лялькою, наче з справжньою дитиною, - як ще дi­вчинкою голубила, кошенятко, як дитинчатко, як молод­ою дiвкою пригортала свого милого, сама не почу­ваючи, як пестила надiю у своїм серцi на щастя матерi...



Минає зима. Ясне сонечко любо свiтить та грiє; снiги тають; бiжать з гiр долинами прудкi протiчки срiгової води; раннi чумаки коло возiв лаштуються; а там i хлi­бороби заворушилися... Настає весна. Все оживає, радiє. Ось i великоднi святки прийшли i пройшли; зазеленiли поля; зацвiли садки; защебетали соловейки... Пiсля довгог­о зимового сну все прокидається, : продирає заспанi очi i, озирнувшись кругом, любує на землю, що, як та. пи­санка, красується пiд золотим промiнням ясного сонця; а сонце, глядя на неї, усмiхається...


Тiльки дiждав Чiпка тепла, зараз накупив дерева, найняв майстрiв i заложив над самим шляхом не хату, а цi­лий невеличкий будинок. Поки люди налагодились з жни­вами, то на його дворi, замiсть похилої хатини, стояв веселий будинок i гордо позирав на вулицю великими вiк­нами з зеленими вiконницями. Давня Чiпчина гадка спра­вдилась. Тепер уже не одна тiсна хата iз сiньми, а цi­лих три: одна - для матерi, друга - для себе, а через сiни - свiтлиця - про гостей. Недалеко од будинку складали рублену комору. Трохи далi, як поставили комору, заходи­лись коло сарая з конюшнею; а там - i загороду заплели нову, кругом дворище обгородили новою лозовою лiсою з острiшком... Старi ворота поламав Чiпка, а приробив доща­нi, панськi, розтворчатi, а над ворiтьми, якраз посерединi, на кружалi вирiзана була чоловiча пика: рот - як у сома, очi круглi - як у сови, нiс - як у кота, а волосся, з продiлем посерединi - як у жiнки... З усього села збiгалися дiти диви­тись на те пречудо i великим дивом дивувалися...


В одно лiто непевне колись дворище, вiдоме кожному за пустош, зовсiм перемiнилося. Страшне й прокляте, стало тепер воно навдивовижу всiм людям, лоскотало їх заздрi очi, а ще заздрiшi думки...


Як гляне iнодi Мотря на свiй плець, то й сама дивує­ться. Колись пустка-хата - тепер будинок; пустиня-город - грядка квiток; гноїще-двiр - тепер зелений та чистий, кру­гом облямований коморами, загородою, сараєм, хлi­вцями... Аж заплаче Мотря з радощiв.


- Колись як жилось... А тепер?.. Слава тобi, господи!


Чiпка перестав хлiба робити, став по ярмарках їзди­ти, полотна скуповувати та перепродувати. Од його й пi­шли в Пiсках полотенщики. До його нiхто й не думав про це: вiн перший почин зробив.





XXVII


НОВИЙ ВIК




Час не стояв. Промайнула воля, поламала ланцюги вi­ковiчнi, на котрих ще за дiдiв-прадiдiв прикували до панiв колись вiльнi хутори, села; опростались людськi руки; несмiливо, наче чого боялися, приймались за землю, котра колись була "богова та людська", потiм стала "панська", а тепер, хоч силомiць надiлена, знову стала "людська...". Задурманений неволею люд почав продирати очi... i нiчогi­сiнько кругом себе не бачив, окрiм - панiв та мужикiв!.. Усе, що не ходило в сiрiй свитi, - щиталось панами. Усе, що при­росло до землi, копалось у нiй, обливало її своїм потом, - усе те звалося "наш брат Савка...". Неволя порiзнила дiтей одних батькiв, одних матерiв; вирила мiж ними глибокий яр, котрого нi пере­йти, нi переїхати, хiба засипати... Та хiба можна засипати у рiк, у десять, у двадцять рокiв яругу, ко­трий копався не десятки, а цiлi сотнi лiт?.. По один бiк яру стояли пото­мки старшини козацької; стояли приблуди, котрих приманила своїми розкошами задурена Україна - були мiж ними ляхи й недоляшки, були москалi й мо­ско­вськi недоломки, були й осиротiлi дiти Юди, котрi замiсть сво­го зруйнованого царства на чужiй землi завели нове царство; тут можна було зустрiти нетрохи полу­панкiв, котрi з дiгтярiв, чумакiв, крамарiв, прикажчикiв повиводили своїх дiтей у "люди", поначiпляли на плечi з мiдними гудзями мундири, а на голови понадiвали картузи з зiрочками... Усе то була ватага, вигодувана чу­жою працею, обу­та й зодягнена чужими руками... Тепер вона стояла i, як голо­д­ний вовк, клацала зубами, по­глядаючи зо зла на другий бiк яру, де потомки козачi копалися в сирiй землi, понiвеченi, зубоженi, темнi - якiсь калiки, а не люди, без пам'ятi про славну бувальщи­ну дiдiв своїх, котрi добували кров'ю "славу та волю", без пам'ятi про самих себе, з страшною злiстю в гарячiм серцi, з палкими на устах прокльонами, котрi вони поси­лали на той бiк... Здається, якби не глибокий яр, одна б ватага кинулась на другу - i полилася б рiчка чорної кровi, потопила б правого й винуватого... Засланi полу­дою очi пiд ту страшну рiзанину не розглядiли б, де свiй, де чужий - кров би лилася, трупи б тлiли та ситили й без того ситу землю... Оже, дяка боговi, цього не сталося... Зате скiльки вона задало страху тим, котрих колись тре­петало все, що їм під­верталося на очi!


Самому царковi Гетьманському, Василевi Семенови­чу, обiйшлось усе це недаром. Останнього сiчовика, як ко­­сою, скосила думка про неволю: Василевi Семеновичу Поль­сь­кому "божевiльна воля", правiжка грошей пiща­нами не

1 ... 92 93 94 ... 111
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"