Читати книгу - "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"

— Ано, давно пора показати!

— А чи не станеться так, — засумнівалися обачніші, — ми підемо до баварців, а авари скористаються відсутністю нашої сили на обводах і підуть до нас?

— Авари підуть чи ні, а ці вже ішли.

Мужі знову засперечалися. Тоді зважився і подав голос новий княжий сотник Само.

— Аби цього не сталося, візьмім із собою в похід і аварів. Люд той спокусливий на таке, як замишляємо, діло, гадаю, зголоситься піти. А піде з нами, не піде супроти нас.

За ту раду вхопилися і стали вимагати від князя: чи треба довго думати? Посилаймо до Кочагира, найближчого з аварських привідців, нарочитих і завтра знатимемо вже, піде чи не піде він із нами.

Так і вчинили.

Герцог не сподівався, що богемці підуть на нього купно з аварами. Такого, либонь, і в гадці не мав, бо коли довідався, не став і опору чинити, намазав масним п’яти та й подався далі від біди. Тож гуляли по його землі як хотіли і скільки хотіли, надто авари. Десь аж на п’ятий день князю Спитигніву пощастило здибатися з Кочагиром і нагадати йому: пора відходити. А вже як поверталися назад, діяли, як і баварці: брали усе, що було в оселях і поза оселями.

Певні були, герцог нескоро прийде до тями і зважиться відповісти богемцям своєю мстою-відплатою. Тому й злегковажили, забули на радощах, що баварці не стиналися з ними, ратна сила їхня лишилася такою, як і була. А герцог Рігельський навів у Баварії такий-сякий лад та й став помишляти, де і як піти на недругів своїх, аби найдошкульніше вразити.

За цим разом стояти супроти нього довелося самим, без аварів, і хто відає, чи й вистояли б, коли б не Само. Зловчився і зайшов ратникам Рігельського за спину, вдарив на них так навально і саме в той мент, коли богемцям було особливо сутужно. Удар той похитнув баварських ратників і дозволив богемцям повірити в свою силу та спроможність, а перегодом і взяти гору над супостатом.

У тій січі поліг герцог Рігельський, та привезли в наметі ледве теплого й князя Спитигніва. Лічці з ніг збилися, стараючись утримати в ньому життя. І те, і інше клали до ран, не погребували в страху перед неминучістю навіть послугами басих[118], яких в інші часи і за інших обставин зневажали, а таки безсилі були щось вдіяти. Настав день, коли князь звелів покликати до нього чільних мужів і старійшин.

— Я не чуюсь уже спроможним, братіє, бути у вас князем. Кожної миті можу відійти. Тому й хочу висловити вам свою волю. Ви вільні самі собі вибирати князя, та я радив би зупинити вибір на сотенному Само. Бо удостовірився в січі і поза січею: саме з нього буде достойний привідця.

Сказав те і не спромігся вже почути, як ставляться до його поради старійшини, відійшов у інший світ.

І прощалася Богемія з князем своїм, — сумувала, і простилася — довго не могла убаяти себе. А все ж настав той день, коли зібралися радні й запитали один в одного: хто ж справді буде привідцею, кому доручать в цей сутужний час оборону землі і люду?

Заговорили передусім про побажання князя.

— Що скажеш, сотнику? Чи почуваєш себе спроможним бути князем у нас?

— Най скаже насамперед, — вихопився котрийсь, — чи почуває він себе богемцем?

Само не сподобалося оте «чи почуває себе богемцем». Однак не подав виду.

— Я присягав князеві на вірність, — сказав супокійно, — отож почуваюся богемцем. А крім того, маю жону з вашого роду і маю дитя, народжене в злюбі з жоною-богемкою.

— Князь повірив йому, повірмо й ми, — проголосили старійшини.

З ними погодилися й інші, однак і запитали, коли вже проголосили Само князем: як він мислить собі їхнє майбутнє? Може, їм, аби позбутися таких, як баварці та авари, сусідів, варто податися слідом за тими слов’янами, що пішли з гір і сіли в Мізії та Іллірику?

— Поганих сусідів, — сказав на те Само, — не позбудетеся, доки не знайдете гарних. Чому б вам, богемцям, не об’єднатися з такими ж слов’янами, як і ви? З сербами, хорутанцями, з моравами, з склавинами східного підгір’я? Коли хочете жити і благоденствувати в своїй землі, об’єднайте сили слов’янських племен, створіть дужу державу — і вам перестануть, бути страшними і баварці, і авари.

Старійшини не поспішили зголошуватися, їм було про що думати.

XXIII

Іраклій тепер тільки, як сів на місце імператора в Августіоні та приглянувся до сенаторів, вислухав стратегів, збагнув: він узяв на свою совість давно й безнадійно опорочене, ба навіть приречене на загибель діло. В Августіоні з низу до верху — низькопоклонники, для яких, крім ситої їжі та ще відчуття вищості над усіма, хто поза Августіоном, нічого не треба, серед стратегів — жодного тямковитого привідці легіонів, такого, що справді міг би бути стратегом, у фіску, мов у погорільця на подвір’ї. Лише царські скарби, за всіх, навіть найскрутніших часів, недоторкані, й могли бодай якось живити надію. А вісті з обводів одні других тривожніші. Персів прогнали лише від Халкідона і тим уже від Босфору. Всі інші, відхоплені за Фоки провінції в Малій Азії, досі лишаються за ними. Слов’яни купно з аварами і незалежно від аварів затопили собою Іллірик, Мізію, Дакію, одні приходять і сідають на давно обсаджених ту земним населенням землях, інші беруть усе, що можна взяти там, і повертаються додому. Багатющий донедавна край по суті спустошений, в усякім разі, зиску з нього аніякого. Ото тільки й Візантії там, що прибережні фортеці, великі городи. Вони ще тримаються, дякуючи стінам і гарнізонам. І все ж його, Іраклія, ніхто не примушував брати на себе повинність імператора в такий час і в таких обставинах. Сам викликався, тож мусить щось робити, аби порятувати імперію.

Дошукуючись її, воістину рятівної путі, згадав імператора Юстиніана, найбільш славного серед усік славних, й заходився строчити в усі кінці едикти[119], новели-заклики[120]. Одні — префектам, ректорам, президам чи екзархам, інші — стратегам, ще інші —громадянам імперії. Тим велів слати до стольного города Візантії збіжжя, тим