Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

6

Із поверненням Дженнаро квартира піді мною перетворилася на справжнє пекло. Інколи мені доводилося бігти вниз і розбороняти їх, аби вони не повбивали одне одного. У таких випадках Ліла відчиняла двері й сухо запитувала:

– Чого тобі?

На що я відповідала так само сухо:

– Щось ви аж надто розходилися. Деде плаче, хоче викликати поліцію, а Ельза перелякалася.

Вона казала:

– Сиди вдома і заткни вуха дочкам, якщо вони не хочуть такого чути!

У той період вона виявляла дедалі менше інтересу до двох дівчаток, лише саркастично називала їх «синьйоринами». Але й доньки змінили ставлення до неї. Особливо Деде – дівчинка більше не захоплювалася нею. Треба визнати, що зі зникненням Тіни авторитет Ліли в її очах різко впав. Якось увечері вона запитала в мене:

– Якщо тітонька Ліна більше не хотіла дітей, то навіщо народжувала?

– А хто тобі сказав, що вона не хотіла?

– Вона сама казала Іммі.

– Іммі?

– Авжеж, я на власні вуха чула. Вона говорить із нею як із дорослою. Як на мене, вона божевільна.

– То не божевілля, Деде, то біль.

– Але вона не зронила й сльозинки.

– Сльози – то ще не біль.

– Так, але як без сліз можна зрозуміти, що людині боляче?

– Іноді без сліз біль іще сильніший.

– Це не про неї. Знаєш, що я думаю?

– Ану, скажи!

– Вона навмисне загубила Тіну. А тепер хоче втратити ще й Дженнаро. Не кажучи вже про Енцо – ти бачила, як вона з ним поводиться? Тітка Ліна – така сама, як Ельза. Вона нікого не любить!

Така в Деде була вдача: їй подобалося вдавати найрозумнішу та робити категоричні висновки. Я заборонила їй повторювати в присутності Ліли ті різкі слова, спробувала пояснити, що не всі люди реагують на події однаково, і Ліла з Ельзою висловлюють свої почуття інакше.

– Твоя сестра, наприклад, – пояснила я, – не сприймає речі прямо та однозначно, як це робиш ти. Їй здається зайвим голосно висловлювати почуття, вона поводиться стриманіше.

– Через свою стриманість вона геть утратила чутливість.

– Чому ти так сердишся на Ельзу?

– Тому що вона така сама, як і тітонька Ліла.

Отаке замкнуте коло: Ліла помилялася, бо поводилася як Ельза, а Ельза помилялася, бо була як Ліла. Насправді причиною її негативного ставлення був Дженнаро. На думку Деде, саме тут Ельза та Ліла однаково помилялися. І Ліла, і Ельза вважали Дженнаро гіршим за звіра. Деде розповіла, що Ельза часто казала їй, що Ліла й Енцо правильно роблять, коли лупцюють його щоразу, коли він витикає носа з дому. Дорікала сестрі: тільки така дурепа, як ти, яка ані бельмеса не тямить у чоловіках, могла закохатися в такого немитого бовдура без краплі розуму. А Деде їй відповідала: тільки таке стерво, як ти, може так обзивати людину.

Оскільки обидві були дуже начитані, сварилися вони вишуканою літературною мовою, і поки у розпалі сварки вони не переходили на діалект з його грубими словечками, я слухала їх із захватом. Позитивним наслідком їхнього конфлікту стало те, що ворожість Деде до мене притупилася. Але всю свою злість вона перенесла на сестру та Лілу – тож невідомо, що краще. Деде без упину ябедничала мені на Ельзу: однолітки її ненавиділи через чванливість і те, що вона постійно їх принижувала; вона вихвалялася тим, що зустрічається з дорослими чоловіками; пропускала школу й підробляла мій підпис на пояснювальних записках. А про Лілу казала: вона фашистка, як ти можеш із нею дружити?! І беззаперечно ставала на бік Дженнаро. За її словами, наркотики були засобом протесту вразливих осіб проти репресій. Клялася, що обов’язково знайде можливість і допоможе Ріно втекти з в’язниці, в якій його тримала мати. Вона завжди називала його лише Ріно.

Я намагалася зменшити напругу, засуджувала Ельзу, захищала Лілу. Але часом і мені було нелегко стати на бік подруги. Мене лякали несподівані вибухи її болю. З іншого боку, я побоювалася, що її організм може не витримати стресу, як то вже колись сталося. Незважаючи на те, що твереза і водночас пристрасна агресивність Деде мені подобалася, незважаючи на те, що мене тішила вигадлива безсоромність Ельзи, я уважно стежила за тим, щоб мої доньки не викликали у Ліли нервового зриву якимись необдуманими словами. Я знала, що Деде запросто могла заявити: «Тітонько Ліно, годі! Скажи вже правду: ти навмисне загубила Тіну, це не випадково!» І щодня тривожилася, що може статися найгірше. Синьйорини, як називала їх Ліла, попри повну зануреність у життя району, гостро відчували свою відмінність від решти. Повертаючись із Флоренції, вони розуміли свою інакшість і зверхньо ставилися до всіх навколо. Деде блискуче вчилася в гімназії, а її викладач, розумний чоловік років сорока, був такий вражений прізвищем Айрота, що під час опитування більше боявся помилитися, аніж вона. Ельза мала дещо скромніші успіхи в навчанні. У першому півріччі оцінки в табелі були не дуже, але в кінці року вона примудрялася виправити все й опинитися серед найкращих у класі. Я знала слабкості та страхи обох і бачила в них двох наляканих дівчаток, а тому не відчувала їхньої зверхності. А от інші – відчували, і для людей навколо вони, поза сумнівом, були неймовірними гордячками. Ельза, наприклад, з дитячою легкістю давала всім у класі й на вулиці образливі прізвиська. Не поважала нікого: Енцо називала німим бовдуром, Лілу – отруйною зміюкою, а Дженнаро – бридким крокодилом. А особливо насміхалася з Антоніо, який заходив до Ліли майже щодня чи то на роботу, чи то додому, і відразу зачинявся з нею та Енцо в окремій кімнаті. Після зникнення Тіни Антоніо став ще більш відлюдькуватим. Якщо я була в них, то зі мною швиденько прощалися, а якщо там були мої діти, то їх за хвилину безцеремонно випихали за двері. Ельза, яка багато читала і добре знала творчість По, називала Антоніо Маскою жовтої смерті, бо в нього від природи був жовтуватий колір шкіри. Тож, звісно, я побоювалася, що з дня на день мої діти викинуть якогось коника. Так воно і сталося.

Одного разу, коли я була в Мілані, Ліла вискочила надвір, де Деде читала книжку, Ельза базікала з подружками, а Імма гралася. То були вже не малі діти. Деде виповнилося шістнадцять, Ельзі – тринадцять, лише Імма була ще маленькою, усього п’ять рочків. Але Ліла повелася з усіма трьома, як із нерозумною малечею. Без зайвих балачок потягла їх додому (вони звикли, що їм завжди все пояснювали), знай кричала, що залишатися надворі небезпечно. Моїй старшій доньці така поведінка видалася неприйнятною,