Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

– Мама сказала мені доглядати за сестрами! Я сама вирішуватиму, йти нам додому чи ні!

– Коли вашої матері немає, я – ваша мати!

– Та яка з тебе мати! – відповіла їй різко Деде, перейшовши на діалект. – Он Тіну загубила і навіть не плакала!

Ліла вліпила їй ляпаса. Ельза кинулася на захист сестри і теж заробила ляпаса. Імма розплакалася. «Не можна виходити з дому! – не вгавала моя подруга. – Надворі небезпечно, надворі ви помрете!» І змусила їх не витикати носа з дому кілька днів, аж поки я не повернулася.

Після мого повернення Деде мені все розповіла, а оскільки вона була чесною, то не приховала й власної грубості. Я хотіла дати їй зрозуміти, що вона сказала страшні слова, дорікнула суворо: «Я тебе попереджала, що так не можна!» Ельза заступилася за сестру, взялася пояснювати, що тітка Ліна зовсім вижила з розуму і вірила, що аби уникнути небезпеки, слід забарикадуватися вдома. Важко було переконати моїх доньок, що то вина не Ліли, а Радянської імперії. У містечку під назвою Чорнобиль сталася аварія на атомній електростанції, що призвела до викиду небезпечної радіації. А оскільки наша планета невелика, то та радіація могла проникнути куди завгодно, завдавши страшної шкоди кожному. Я сказала, що тітонька Ліна намагалася їх захистити. Але Ельза вигукнула, що то все брехня і що Ліла не зробила для них нічого хорошого, добре, хоч годувала, хай і мороженими напівфабрикатами. Імма її підтримала, додавши, що вона плакала, бо напівфабрикати їй не подобаються. А Деде заявила, що тітка Ліна поводилася з ними ще гірше, ніж із Дженнаро. Я пробурмотіла у відповідь: «Тітонька Ліна так само повелася б і з Тіною. Лише подумайте, як важко їй дбати про вас і знати, що десь у світі є її донька і про неї нíкому піклуватися». Не треба було такого казати в присутності Імми. Якщо Деде з Ельзою у відповідь тільки скептично скривилися, то мала розхвилювалася, похнюпилася і втекла до іграшок.

За кілька днів Ліла звернулася до мене у своїй звичній манері:

– Це ти розказуєш дітям, що я втратила Тіну і ні разу не заплакала?

– Припини! Як ти могла таке подумати?!

– Деде заявила, що я нікудишня мати.

– Вона ще нерозумне дівча!

– Схоже, невиховане дівча!

Тут я припустилася ще однієї помилки, хоч і не такої грубої, як з доньками. Сказала:

– Заспокойся. Я добре знаю, як ти любила Тіну. Спробуй не тримати все в собі, вилий душу, говори про все, що спадає на думку. Це правда, що пологи були важкими, але не треба нічого додумувати.

Я все зробила не так: сказала в минулому часі «любила», недоречно згадала пологи. Вона різко заявила, щоб я не пхала носа у її справи. А потім вигукнула так, ніби Імма була дорослою:

– Навчи свою дочку, що коли їй щось розказують, то не слід плескати про це язиком усім навколо!

7

Справи пішли ще гірше після того, як одного ранку – здається, це було в червні 1986-го, – зник іще дехто. Прийшла Нунція, ще похмуріша, аніж зазвичай, і сказала, що Ріно не ночував удома, а Пінучча шукала його по всьому району. Сказала мені про це, відводячи погляд. Так вона робила, коли хотіла повідомити щось не мені особисто, а через мене – Лілі.

Я пішла донизу, щоб розповісти все подрузі. Ліла негайно покликала Дженнаро, бо була впевнена, що той знає, де дядько. Хлопець спершу все заперечував, не хотів зізнаватися, що викликало у матері ще більший гнів. Та коли минув день, а про Ріно не було нічого чути, син вирішив допомогти. Наступного ранку відкараскався від Енцо й Ліли, але погодився піти на пошуки з батьком. Прийшов Стефано, захеканий і розлючений через чергові неприємності, яких завдає йому шуряк. Непокоячись про власне здоров’я, він раз у раз торкався рукою до горла і повторював, що йому важко дихати. Врешті батько з сином – здоровенний парубок та хирлявий чоловічок – рушили до залізниці.

Перетнули сортувальний майданчик і пішли вздовж старої залізничної колії, де стояли покинуті вагони. В одному з них знайшли Ріно. Той сидів, бездумно вирячивши очі. Обличчя загострилося, ніс здавався величезним, щоки аж до вилиць поросли щетиною, як бур’яном.

Стефано, побачивши шуряка, забув про слабке здоров’я й розійшовся не на жарт. Кричав, лаявся, кидався бити по тілу носаками. «Лайном ти був змолоду, лайном і залишився! – горлопанив він. – Такої смерті ти й заслужив!» Він злився, що той зруйнував життя його сестрі Пінуччі, зруйнував життя його племінникам, а тепер і його синові. «Дивися, – кричав він, звертаючись до Дженнаро, – дивися, що на тебе чекає!» Дженнаро вхопив його за плечі й намагався стримати, але той пручався і виривався.

Було ще зовсім рано, але сонце вже починало припікати. У вагоні смерділо екскрементами та сечею, сидіння всі поламані, вікна такі брудні, що знадвору нічого не побачиш. Оскільки Стефано ніяк не міг заспокоїтися, синові увірвався терпець і він наговорив батькові купу образ. Кричав, що йому гидко від думки, що він – його син, що з усього району поваги заслуговують лише двоє людей – його мати й Енцо. Тут Стефано розплакався. Вони ще трохи постояли перед тілом Ріно, але не через жалобу, а щоб заспокоїтися. Повернулися додому з невтішними новинами.

8

Окрім Нунції та Фернандо, ніхто особливо за Ріно не побивався. Пінучча поплакала рівно стільки, скільки годилося, а потім ніби заново народилася. Уже через два тижні прийшла до мене й запитала, чи можна їй зайняти місце свекрухи, яка побивалася від горя і не могла працювати. Вона запропонувала прибирати, куховарити та доглядати за дітьми за ту саму платню. Як виявилося згодом, користі з неї було менше, ніж із Нунції, зате вона базікала без упину й подобалася Деде, Ельзі та Іммі. Знай вихваляла всіх трьох і мене на додачу.

– Яка ти гарна, – примовляла Пінучча, – справжня синьйора! Я бачила, скільки в тебе у шафі чудового вбрання та взуття! Одразу видно, що ти – неабихто і спілкуєшся з впливовими людьми. Це правда, що за твоєю книжкою кіно зніматимуть?

Минуло ще трохи часу, і вона стала запитувати, чи немає в мене вбрання, яке я більше не вдягаю. Вона була значно огряднішою за мене, і мої речі були їй замалі, однак вона переконувала, що їх порозшиває. Тож доводилося щось для неї вибирати. Пінучча справді дуже вміло підганяла одяг і згодом з’являлася у мене вдома причепурена, як на свято, і походжала туди-сюди коридором, щоб ми з доньками її розхвалювали. Вона була неймовірно вдячна, часом так раділа, що замість роботи згадувала про ті часи, коли ми разом відпочивали на Іскії. Часто говорила про Бруно Соккаво, бурмотіла розчулено: «Це