Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

ж треба, яка страшна смерть його спіткала!» Кілька разів промовила фразу, яка напевно їй дуже подобалася: «Я двічі овдовіла!» Якось уранці вона поділилася зі мною наболілим: Ріно був їй справжнім чоловіком хіба що перші кілька років, а решту подружнього життя поводився як нетямуще хлоп’я; навіть у ліжку: хвилина – і все задоволення, часом навіть до хвилини не дотягував.

– Авжеж, він так і не подорослішав! Хвалько, брехун, та ще й марнославний! Марнославний, як Ліна! Це в Черулло сімейне! – розходилася Пінучча. – Усі – бездушні хвальки!

І взялася обмовляти Лілу, яка, за її словами, привласнила всі ідеї та працю брата. Я сказала, що то неправда, Ліна дуже любила Ріно, і насправді він використовував її, як хотів. Пінучча сердито зиркнула на мене й несподівано почала розхвалювати покійного чоловіка.

– Це він придумав черевики Черулло, – не вгавала вона, – а Ліна потім цим скористалася, окрутила Стефано, оженила його на собі, украла в нього купу грошей, – адже татко залишив нам у спадщину справжнє багатство! – а потім змовилася з Мікеле Соларою, і той нас розорив!

І додала:

– Не захищай її! Ти й сама все добре знаєш!

Звичайно, то була брехня, я знала зовсім інше. Пінучча так казала через давню неприязнь до Ліли. Попри це після смерті брата Ліла чимало посприяла тому, щоб усі подумали, що в тих балачках багато правди. Я давно усвідомила, що кожен пригадує минуле так, як йому приємніше. Навіть себе на такому ловлю. Але мене вразило, що можна дійти до того, щоб перекручувати факти й шкодити самому собі. Ліла майже відразу стала приписувати Ріно всі заслуги у справі з черевиками. Казала, що у брата з юних літ були неймовірна фантазія і здібності, і якби не втрутилися Солари, він став би ще кращим за Ферраґамо. Доклала зусиль, щоб усі згадували про життя Ріно на тому етапі, коли батькова майстерня стала невеликим підприємством, а решта – усе, що він витворяв і що їй зробив, – розвіялося і забулося. Підживлювала образ хлопця, який захищав її від насильства батька, задовольняв її дівчачі забаганки, шукав можливостей застосувати свої здібності й розум.

Напевно, їй це здавалося найкращими ліками проти болю, що в ті дні прокинувся в серці з новою силою. Так само відбувалося і з пам’яттю про Тіну. Вона більше не поводилася так, ніби дівчинка от-от мала повернутися, а спробувала заповнити порожнечу в домівці та душі її світлим образом, ніби запустила особливу програму для комп’ютера. Тіна перетворилася на якусь голограму, яка і є, і водночас її немає. Вона її більше згадувала, ніж намагалася воскресити. Показувала її найкращі світлини, вмикала на магнітофоні її записи, які робив Енцо, коли малій був рік, потім два, три, або розповідала про її найкумедніші запитання, дотепні відповіді, пильно слідкуючи, щоб говорити в теперішньому часі: Тіна любить, Тіна робить, Тіна каже.

Це її не втішало, звісно, лише навпаки: тепер вона горлопанила ще більше. Горлопанила на сина, на замовників, на мене, на Пінуччу, на Деде з Ельзою, часом – і на Імму. Особливо горлопанила на Енцо, коли той під час роботи міг зненацька розплакатися. Але часом сідала, як колись, і розповідала Іммі про Ріно і про доньку так, ніби вони разом кудись поїхали. А якщо мала запитувала, коли ті повернуться, відповідала незлостиво: «Коли надумають, тоді й повернуться». Але й таке траплялося рідко. Після нашої сварки через доньок здавалося, що Імма їй більше не потрібна. І справді, вона кликала її до себе дедалі рідше й поступово стала поводитися з нею як із її сестрами, хоч і зі звичною теплотою. Одного вечора, коли ми зайшли до нашого похмурого й занедбаного під’їзду, Ельза відразливо заскімлила, бо побачила таргана, Деде занудило від одного його виду, а Імма негайно попросилася на руки. Тут Ліла заявила всім трьом так, ніби мене взагалі не було: «Ви доньки синьйори! То що ви тут робите? Переконайте матір вивезти вас звідси!»

9

На перший погляд здавалося, що по смерті Ріно справи почали налагоджуватися. Ліла припинила постійно мружитися. Обличчя, що нагадувало напнуте сніжно-біле вітрило, розслабилося. Але те покращення виявилося тимчасовим. Швидко її обличчя вкрилося численними зморшками: на лобі, в куточках очей, навіть на щоках. І все її тіло якось постаріло, спина згорбилася, а живіт випнувся.

Кармен якось стривожено сказала їй: «Тіна закралася тобі всередину, треба нам її звідти витягти!» Вона мала рацію, треба було змусити її прийти до тями, покласти край історії з утраченою дитиною. Але Ліла відмовлялася: усе, що стосувалося доньки, мало залишатися незмінним. Гадаю, дещо відбувалося потайки, за участі тільки Антоніо та Енцо. Але коли Антоніо разом зі своєю білявою родиною та божевільною і геть старою Меліною несподівано виїхав з району, ні з ким не попрощавшись, Ліла лишилася й без його таємничих звітів. Вона виливала злість на Енцо й Дженнаро, часто нацьковуючи їх одне на одного. Або занурювалася у власні думки, відмежовуючись від цілого світу й ніби чекаючи чогось.

Я провідувала її щодня, навіть коли мала термінову роботу, і докладала всіх зусиль, щоб відродити колишню довіру. Оскільки вона залишалася байдужою, якось я запитала в неї:

– Тобі все ще подобається твоя робота?

– А вона мені ніколи не подобалася!

– Ти брешеш! Я пам’ятаю, як вона тобі подобалася!

– Та ні, нічого ти не пам’ятаєш! Подобалася вона Енцо, а я змусила себе зацікавитися нею.

– Ну, то знайди собі щось інше до душі!

– Мені й так добре. Енцо постійно витає у хмарах, без моєї допомоги він прогорить.

– Вам обом слід якось пережити це горе.

– Яке там горе, Лену! Нам би лють якось пережити!

– Добре, тоді хоча б лють!

– Ми намагаємося.

– То намагайтеся краще, Тіна на таке не заслуговує!

– Дай Тіні спокій, краще про своїх доньок дбай!

– Я й дбаю!

– Недостатньо!

У ті роки вона за будь-якої нагоди перевертала все з ніг на голову і змушувала мене бачити в Деде, Ельзі та Іммі самі вади. Казала, що я не приділяю їм уваги. Я погоджувалася з критикою, у дечому вона мала рацію, я нерідко занадто заглиблювалась у власне життя, а їх відсувала на задній план. Та водночас я чекала нагоди, щоб повернутися до розмови про неї та Тіну. Якось я заговорила про її блідість і вже не відставала:

– Щось ти дуже бліда.

– Це ти в нас аж занадто червона! Поглянь, як розпашіла!

– Зараз ми говоримо про тебе! Що з тобою?

– Анемія.

– Яка ще анемія?

– Та в мене місячні нерегулярні, а якщо починаються, то тече й тече без упину.

– Давно?

– Завжди.

– Ліло, скажи мені правду!

– Я й кажу правду!

Я не відчіплялася, допитувалася всіляко, але вона так мені й не