Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

Мені спало на думку, що складність у спілкуванні має лінгвістичне підґрунтя. Ліла говорила літературною італійською, відмежовуючись від мене, а я намагалася перейти на діалект – мову нашого дитинства. Але якщо вона подумки перекладала свої слова з діалекту на італійську, то я, навпаки, перекладала з італійської на діалект. Тож ми обидві говорили штучною мовою. А треба було, щоб вона зірвалася, щоб слова полилися з її вуст безконтрольно. Я хотіла, щоб вона крикнула мені щирим неаполітанським діалектом, як у дитинстві: «Якого дідька, Лену?! Мені так погано, бо я втратила дочку! Не знаю, жива вона ще чи вже мертва, але ніяк не можу змиритися ні з одним, ні з другим! Бо якщо вона ще жива, то її тримають десь далеко і роблять їй щось страшне, щось таке, що я бачу, що стоїть у мене перед очима день і ніч! А якщо вже мертва, то і я теж – мертва, мертва всередині, а це ще гірша смерть, адже коли людина справді помирає, то і почуття втрачає. А коли людина мертва всередині, то доводиться щодня усе відчувати, прокидатися, умиватися, одягатися, їсти, пити, працювати, говорити з тобою, а ти не розумієш і не можеш зрозуміти! А коли бачу тебе, таку причепурену, тільки-но з перукарні, твоїх доньок, які відмінно навчаються, виховані й вишукані – навіть це паскудне місце їм не шкодить, а лише йде на користь, вони стають ще впевненішими у собі, ще вимогливішими, ще більш переконаними, що заслуговують кращого! – мені аж кров чорніє в жилах від люті! А тому йди геть, дай мені спокій! Тіна мала стати кращою за вас усіх, а замість цього зникла, і я так більше не можу!»

Я хотіла змусити її нарешті висловитися, вилити душу так сумбурно. Відчувала, що якби вона це зробила, то витягла би з темних куточків своєї душі щось подібне. Але цього не сталося. Навпаки, якщо подумати як слід, то саме тоді вона була не такою агресивною, як раніше. Можливо, то насправді були мої емоції, які заважали мені тверезо оцінити ситуацію й Лілин стан. Часом я замислювалася, чи немає в неї на думці ще чогось, чого я й уявити собі не могла.

10

Найгірше було в неділю. Ліла сиділа вдома, не працювала, а з вулиці лунали веселі голоси і гамір вихідного дня. Я заходила до неї, пропонувала: «Ходімо погуляємо в центрі або з’їздимо на море!» Вона відмовлялася, злилася, якщо я занадто наполягала. Тоді Енцо, щоб загладити ситуацію, казав: «Я сходжу з тобою». А Ліла відразу репетувала: «Авжеж, ідіть собі! Дайте мені спокій! А я тим часом покупаюся, вимию голову та хоч відпочину від вас усіх!»

Ми виходили разом з моїми доньками, а інколи до нас долучався й Дженнаро, якого після смерті дядька всі називали Ріно. Енцо під час таких прогулянок по-своєму ділився зі мною, хоча й доволі туманними фразами. Казав, що без Тіни не розуміє, навіщо йому заробляти гроші. Казав, що викрадати дітей для того, щоб змусити страждати їхніх батьків, – то перша ознака нових часів. Казав, що після народження дочки у нього в голові немов лампа засвітилася, а тепер – згасла. Казав: «Пам’ятаєш, колись саме отут, на цій вулиці, я ніс її на плечах?» А ще казав: «Дякую, Лену, за твою допомогу! Не ображайся на Ліну, це такі скрутні в нас часи. Але ж ти краще за мене її знаєш! Рано чи пізно вона знову стане собою».

Я слухала, допитувалася: «Вона дуже бліда. Як у неї зі здоров’ям?» Хотіла сказати: я знаю, що вона нетямиться від горя, але скажи, як вона фізично почувається? Ти помітив якісь симптоми, через які ми мусимо хвилюватися? Але коли мова заходила про «фізичне», Енцо ніяковів. Про тіло Ліли він знав небагато, ставився до нього як до ідола: з побоюванням та повагою. А тому відповідав непевно: «Добре». Потім нервувався, хотів якомога швидше повернутися додому й казав: «Спробуймо переконати її хоча б кілька хвилин пройтися по району!»

Даремно. Дуже рідко мені вдавалося витягти її з дому в неділю. Але то була кепська ідея. Вона швидко йшла вулицею одягнена абияк і з розпатланим волоссям, суворо зиркаючи на перехожих спідлоба. Ми з доньками поспішали слідом за нею, як ті служниці, вродливіші та чепурніші за хазяйку. Жителі району добре знали Лілу, знали її і продавці з недільного ярмарку, які чудово пам’ятали, скільки клопоту й проблем завдало їм зникнення Тіни, а тому побоювалися нових і намагалися триматися від неї подалі. Її вважали жахливою жінкою, на чию долю випало страшне нещастя, і руйнівну силу тієї біди вона носила в собі й сіяла навколо. Ліла прямувала з похмурим виразом обличчя вздовж траси до скверу, а люди відводили погляд, намагаючись не зустрічатися з нею очима. Але навіть якщо хтось із нею вітався, вона не звертала уваги й не відповідала. Через її прискорену ходу складалося враження, що вона кудись дуже поспішає. А насправді вона лише втікала від спомину про неділю два роки тому.

Інколи під час таких прогулянок ми мимоволі натикалися на Солар. Останнім часом вони рідко виїжджали з району. У Неаполі за кілька місяців відбулася низка вбивств, а тому вони з більшою охотою проводили неділю на вулицях свого дитинства, безпечних для них, як неприступна фортеця. Обидві родини завжди робили одне й те саме. Ходили на службу до церкви, прогулювалися поміж ятками ринку, водили дітей до районної бібліотеки, яка за давньою традицією, ще з часів нашого з Лілою дитинства, працювала у вихідні та на свята. Я думала, що то Еліза чи Джильйола наполягали на такій інтелігентській звичці, але якось під час короткої розмови з родичами дізналася, що цього хотів Мікеле. Він сказав мені, що діти вже великі, але слухаються його через страх, а матір геть зневажають.

– Їм добре відомо: якщо вони не прочитають хоча б однієї книжки на місяць від першої і до останньої сторінки, то не отримають від мене ані ліри! Я правильно чиню, Лену?

Не знаю, чи вони справді користувалися книжками з бібліотеки, адже в них було стільки грошей, що вистачило б на цілу Національну бібліотеку. Та все ж, якою б не була мета їхніх візитів – про людське око чи справді з потреби, – звичку вони таку мали: піднімалися сходами, штовхали засклені двері, які залишалися незмінними з 40-х років, заходили всередину, проводили там щонайбільше хвилин десять і виходили.

Якщо я була сама з доньками, Марчелло, Мікеле, Джильйола та дітвора тепло віталися з нами, лише моя сестра поводилася неприязно. А от у присутності Ліли все ускладнювалося, і я побоювалася,