Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

— Чому ви досі намагаєтеся переконати мене, що я сильна? Можливо, я не така. Можливо, я хвора і назавжди залишуся хворою. Можливо, вже час припинити говорити мені, ніби я така, якою мені ніколи не стати?

— Ти вважаєш себе відповідальною за те, у чому немає твоєї вини.

— А що, як я винна? Що, як я могла зробити щось інше, і він залишив би мене в спокої?

— А що, як самозвинувачення — це лише спосіб заохочування фантазії, ніби ти керуєш світом?

Беатріс захиталася на дивані, обличчям потекли струмки сліз.

— Тоді ти не мала вибору. Тепер маєш. Ти можеш вирішити ніколи сюди не повертатися. Ти завжди маєш такий вибір. Але я сподіваюся, що ти зможеш побачити, наскільки ти дивовижна вціліла.

— Я ледве тримаюся за життя. Це не видається мені надто дивовижним.

— Чи було в тебе таке місце, куди ти йшла, коли була маленька, де ти почувалася в безпеці?

— Мені було безпечно лише наодинці у своїй кімнаті.

— Ти сідала на ліжко? Чи біля вікна?

— На ліжко.

— В тебе були якісь іграшки чи плюшеві тваринки, з якими ти грала?

— В мене була лялька.

— Ти розмовляла з нею?

Вона кивнула.

— Ти можеш зараз заплющити очі та сісти на те безпечне ліжко? Тримай свою ляльку. Поговори з нею так, як розмовляла тоді. Що б ти їй сказала?

— Як ця сім’я може мене любити? Я мушу бути хорошою, але я погана.

— Ти знаєш, що весь час, що ти проводила наодинці дитиною, почуваючись так сумно та відокремлено, ти зводила величезне сховище сили та стійкості? Можеш тепер похвалити ту маленьку дівчинку? Можеш обійняти її? Скажи їй: «Тебе кривдили, але я люблю тебе. Тебе кривдили, але тепер ти в безпеці. Ти не мусила прикидатися та ховатися. Я бачу тебе тепер. Я люблю тебе тепер».

Беатріс міцно обійняла себе та здриґнулася від ридання.

— Я хочу бути здатною захистити її тепер. Я не могла тоді. Та я гадаю, що ніколи не почуватимуся в безпеці, якщо не зможу захистити себе зараз.

Саме так Беатріс наважилася на наступний ризиковий крок. Беатріс визнала, що хотіла почуватися в безпеці, що хотіла бути здатною захистити себе. Вона дізналася про курси самооборони для жінок, що мали незабаром розпочатися в соціальному центрі неподалік. Вона відкладала реєстрацію. Боялася, що не зможе впоратися з відбиванням атаки, що фізичне протистояння, нехай навіть у безпечному середовищі класу самооборони, що дозволяє та підтримує такі дії, може спричинити панічну атаку. Вона годувала себе будь-якими відмовками, аби не робити те, чого вона прагнула, аби виправдати страх, — курси можуть бути надто дорогими чи група вже набралася, чи навпаки, учасників недостатньо, тому групу скасують. Вона почала працювати зі мною над страхами, що лежали в основі її опору зробити те, чого вона хотіла. Я поставила їй два запитання. Що найгірше може статися? Чи ти можеш це витримати? За найгіршим сценарієм, який вона могла собі уявити, прямо в класі, серед купи незнайомих людей, у неї станеться панічна атака. Ми отримали підтвердження, що медична анкета, яку її попросять заповнити при реєстрації до групи, надасть персоналу потрібну інформацію, аби вони могли допомогти у разі панічної атаки. Також ми обговорили той факт, що вона вже переживала панічну атаку раніше. Якщо це станеться знову, вона не буде здатна ні зупинити атаку, ні контролювати, але хоча б знатиме, що з нею коїться. Як вона вже знала зі свого досвіду, панічна атака, хоч вона моторошна і неприємна, не смертельна. Вона може її пережити. Тож Беатріс записалася на курси.

Але щойно вона опинилася у залі в спортивних штанях та кросівках, оточена іншими жінками, то втратила всю рішучість. Їй було надто соромно брати в цьому участь. Вона боялася зробити помилку, боялася привернути увагу. Але тепер, коли вже так близько наблизилася до мети, вона не могла піти. Вона сперлася спиною до стіни та спостерігала заняття. Після цього вона приходила до мене на сеанс, вбрана для того, аби займатися, але досі надто для цього налякана. Одного дня інструктор помітив, як вона дивиться на інших збоку, та запропонував їй попрацювати віч-на-віч, коли група закінчить. Коли вона прийшла до мене після цього заняття, її обличчя сяяло перемогою.

— Я здужала кинути його до стіни сьогодні! — каже вона. — Я притисла його. Я підняла його. Я кинула його у стіну сьогодні!

Її щоки палали, її очі іскрилися гордістю.

Щойно вона переконалася, що зможе себе захистити, то почала йти на нові ризики — на заняття з балету для дорослих, на танок живота. Її тіло почало змінюватися. Воно вже не було вмістилищем її страху. Воно було знаряддям для радості. Беатріс стала письменницею, вчителькою балету, інструкторкою з йоги. Вона вирішила поставити танок на основі казки братів Грімм, яку читала в дитинстві, «Дівчина без рук». У цій історії батьки дівчинки ошукані й мусять віддати доньку дияволові. Диявол не може заволодіти нею, бо вона чиста та невинна, тому в пориві помсти та розчарування він відрубує їй руки. Дівчина блукає світом з обрубками замість рук. Одного дня вона заходить до саду короля, і він, побачивши її серед квітів, закохується. Вони одружуються, і він робить для неї пару срібних рук. У них з’являється син. Одного дня вона рятує їхнього маленького сина, коли він мало не втопився. Її срібні руки зникають, і на їхньому місці з’являються справжні.

Беатріс простягнула свої руки, розповівши мені цю історію з її дитинства.

— Мої руки знову справжні, — каже вона. — І я врятувала не когось іншого. Я врятувала себе.

21 10 коледжів на Середньому Заході, що на коференції у 2012 році сформували асоціацію з гри у регбі.

22 «Так, пане» (з ісп.).

Розділ 22

Якимось