Читати книгу - "Аркан вовків, Павло Дерев'яненко"

Шляхтич скривився, кинув погляд на страшну рану, схожу на чорний опік, та кивнув.

— Нас це також стосується, Щезнику, бо ти кульгаєш дедалі сильніше, — додав Олефір. — М'яз пробило наскрізь.

Він на хвилину забув про ногу. Біль став таким само звичним, як і кірка бруду на обличчі.

— Займемося. І Стефана допитаємо, — він кивнув на мажордома неподалік, який стовбичив між ватагою та працівниками.

— Призначенців не чекатимемо? — спитав Ярема.

— Вони з ним окремо поговорять. А я прагну відповідей зараз.

— Почекайте, я принесу торбу з ліками, — сказав Пилип. — Малюче, дай ключі.

Люди сторожко дивилися, як він покидає залу і зачиняє за собою двері. Северин очікував протестів проти ув'язнення, але вочевидь його промова так вразила їх, що люди розсілися в іншій половині зали та лишень вели тихі розмови.

Коли Олефір повернувся, характерники розібрали білі хустини та лікарські мазі, а Яровий махнув рукою до мажордома. Той підійшов і легко вклонився.

— Чим можу допомогти?

— Розкажи, звідки Борцеховський брав характерників для забавок, — сказав Северин.

— Я... не певен, що...

— Не викаблучуйся, погань! Викладай усе, що знаєш, — Гнат почав промивати свою рану, від чого його настрій суттєво погіршився.

Стефан смикнув кутиком рота.

— Попереджаю, що я участі ніколи в полюваннях не брав...

— І чому це? — перебив Гнат. — Високі, курва, принципи?

— Хвора спина, — пояснив управитель.

— Вона врятувала тобі життя, — зауважив Северин. Йому не хотілося бачити проштрикнуте стегно при білому світлі, але залишитися без ноги не хотілося ще дужче. — Це почалося три роки тому?

— Два роки тому, — відповів мажордом. — До пана завітав невідомий чоловік. Вони мали приватну розмову, і за місяць відбувся перший обмін та, відповідно, перше... полювання. Пану воно припало до душі, тому він придбав ще трьох... людей. І ще чотирьох наступного року. Цьогоріч він дуже очікував на листа про нову... можливість. Лист мав прибути незабаром.

— Отже, листи? — спитав Северин, намагаючись відволіктися від жахливої рани та не менш жахливого болю. — І що в них?

Гнат не витримав лікування та голосно вилаявся, чим нашорошив всіх бранців бенкетної зали.

— У листі вказувалося час та місце зустрічі, — мажордом обережно промокнув лоба носовичком. — Робітник із маєтку брав платню, сідав на воза та їхав. Зустрічалися віч-на-віч у пустельній місцевості, позначеній у листі цифрою... Цифри є на мапі в кабінеті, всього їх три.

— Продовжуй.

— Перед обміном сторони обмінюються шелягами. Перевірка на свого-чужого.

— Фальшованими шелягами? — уточнив Пилип.

Він допомагав Яремі, який розмови не чув, бо страшенно скреготів зубами, допоки таврієць займався його боком.

— То сувенірний подарунок на ювілей пана Борцеховського, — кивнув Стефан. — Було викарбовано п'ять монет із його гербом. Пан вирішив використати їх для справи: одна була при ньому, друга у мене, ще дві у невідомих продавців, а остання замкнена про запас в особистому сейфі пана. Якщо візитер показував монету, то йому можна було довіряти.

— А коли її показав наш командувач, — промовив Пилип. — То отримав кулю.

— Я не знаю подробиць вечора, — відповів Стефан. — Після бенкету пан відіслав мене, наказав відпочивати та прийти зранку до мисливського будинку.

— І жодним словом не обмовився про долю Данила Щебетюка?

Мажордом знову сполотнів.

— Це питання відклали на ранок... Пан був не певен, що все обернеться саме таким чином...

— Чому шеляг, а не таляр чи дукач?

— Я вважаю, що мідь була вибрана через менший хабар карбувальникам за підробку грошей, якою, де-юре, є цей сувенір.

— Що відбувається після обміну шелягами? — Северин перевів дух. Концентрація на розмові допомагала не ревти від болю в стегні.

— Обмін возами. Затим кожен їде у свій бік, один з величезною скринею, а другий із грошима.

— Про яку суму мова?

— Сто дукачів. Обов'язково чистим золотом. Не банкнотами.

Гнат сплюнув прямо на підлогу. Стефан смикнув кутиком рота.

— Щоб тобі срака по шву розійшлася! Сотня дукачів за голову характерника! Не брешеш?

— Не маю такої звички, пане.

— Золоті ми хлопці, браття! Сто дукачів, курва мати...

— Невже ніхто з ваших посильних не намагався зникнути з такою купою грошей? — спитав Пилип.

— Ми не відпускали їх у подорож наодинці, завжди у супроводі перевіреної надійної охорони. Тільки обмін мав проходити сам-на-сам, така умова оборудки. Після того загін повертався до маєтку.

— Зрозуміло, — Северин обережно закріпив з обох боків просякнуті мазями тканини. — Чи ти бачив тих бранців?

— Я не певен, що можна...

— А я певен, що можна.

Мажордом промокнув хусточкою спітнілого лоба. Хусточка мало допомагала, бо була наскрізь просякнута потом, але Стефан того не помічав.

— Так, я бачив... полонених. Але тільки здалеку. Мене тримали окремо від усіх полювань... То була справа між паном, охоронцями та єгерем.

— А парочка лакеїв? — спитав Пилип.

— Вони дуже хотіли приєднатися. Це був ніби закритий елітний клуб усередині Яструбиного маєтку. І от пан нарешті дозволив...

— Вони приєдналися вчасно, — пирхнув Бойко.

— Можу додати, що всі полонені, яких привозили, — спішно заторохтів Стефан. — Були самі не свої. Поводилися так, наче втратили розум.

Ватага стурбовано переглянулися. Савка...

— От ви, поважний і розумний пане, не вважали це дикістю? Не висловлювалися проти? — перев'язаний Ярема кипів люттю та вихлюпнув її на Стефана. — Не намагалися довести, що купувати викрадених людей та полювати на них заради розваги — погано?

— Гарний слуга мовчки виконує накази пана, — відповів управитель.

— Зникни з очей моїх, — Ярема