Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

22:00 «Ернст Юнґер каже «сходження», оскільки живе у печері. «Прорив» — для нього це виглядає тільки гарно».

22:55 «(…) я завжди знаю, що око — то діра в гілці».

Навіть після того, як все почало затихати, незвичні погляди, які почасти з'являються при подібній налаштованості. Наприклад: «Шеллінґ: незвідані глибини, знав більше, ніж знав він сам». Або: «У Римі — бачив почерк Петрарки: він був як вир, але не мав ваги». Або: «Мої комплекси перебувають зовсім на поверхні. У глибині я ідентичний до себе самого, це означає: не марнославний».

І нарешті, «під час польоту назад», сентенції спеціально для сп'яніння: «Це не сп'яніння, з алкоголем годі порівняти — то різні мови. В наркоз ми занурюємося, аж поки вода не накриє нас із головою, тоді як тут ми підіймаємося: небо розкривається, як квітка».

Врешті: «Сходження та спуск мають дзеркальні властивості».

Якщо для читача ці дуже скорочені нотатки нагадують попередні роздуми, то це є знаком того, що читання було плідним.

У всі часи, набагато раніше за Дельфи й Додону, одкровення тих, хто пройшов посвячення, доповнюються тлумаченням посвячених, які добре знаються на внутрішньому ландшафті. Внутрішнє природи підступає ближче в голосі заглибленого в думки, але тут потрібні авгури, щоб упорядкувати часто плутані висловлювання за рангом і вагою.

Мода підпорядкувала собі психотропні речовини так само, як і астрологію. У газетах повно матеріалів на ці теми. І це не випадковість, а ознака наростання незадоволених потреб. Століття ще не добіжить до свого кінця, коли постануть певні дивовижні явища.

Увесь світ пише вірші — але чи вдасться бодай комусь створити досконалу поезію? Це стосується і тлумачень; на білій карті внутрішнього світу бракує місць та імен — вашого Вавилону, Баб-ель-Мандебу[491], Синаю. Рідко можна побачити, як у «З'явленні», хоча б натяк на це.

Де людина стане ідентичною самій собі? Чи вдасться їй виконати заповіт «пізнай самого себе» — адже тут завжди двоє. Батько і мати також повинні стати одним. Сила образів виявляється в тому, що вони захоплюють нас. Але вони можуть чинити на нас ще сильніший примус, засмоктуючи в себе. Коли ми вступаємо в елементи, характери, душі, богів — це не означає, що ми стаємо ідентичними з ними, ми стаємо ідентичними із самими собою. Ми прикликаємо наше відсутнє.

Коли в уже цитованому протоколі я знову натрапив на ім'я Рудольф Ґельпке, то згадав про першу зустріч із ним. Ця зустріч припадає на той час, коли я почав займатися третім, мексиканським, ступенем наближення. Тоді він жив із матір'ю і сестрою у віллі неподалік від Базеля, міста, в якому я нечасто, але завжди з приємністю, проживав у 1950-х роках.

Його матір забрала мене з Біннінґена на обід. По дорозі вона зупинилася біля готелю, щоб підібрати ще одного гостя, — то був Вільгельм Фуртвенґлер[492]. Коли ми втрьох їхали через ринкову площу, від коробки передач випав якийсь шворінь; пані Ґельпке вийшла з машини, щоб пошукати механіка, та не встигла вона ступити й кроку, як за нами зібралася ціла вервечка трамваїв, кондуктори яких почали шалено дзеленчати. Ми з маестро змушені були принести жертву Меркурію тим, що стали штовхати машину, аж поки відсунули її з колій. Потім, щоб трохи перевести дух і перечекати, поки все це закінчиться, ми зайшли до розташованої неподалік кав'ярні. Таким чином, випадіння шворня було для нас щасливим випадком — це досвід, який часто виникає під час аварій. У нас знайшлася спокійна година, щоб обговорити тему, яка свого часу цікавила ще самого Платона і про яку я люблю послухати думки інтеліґентних сучасників: як найкраще людині мистецтва ставитися до правителя. Пізніше ми не знайшли б часу для цього, адже Фуртвенґлер, який мав диригувати увечері, після обіду відразу усамітнився. В такі дні перед виступом він зазвичай медитував і відпочивав.

Рудольф Ґельпке якраз почав тоді свої студії; наша перша зустріч була швидкоплинною, але відбулася під доброю зіркою. Коли пізніше час від часу я чув про нього, то здавалося, ніби Схід стискається в розмірах. Існує вибіркова спорідненість із духом і субстанцією чужих культур, глибоке проникнення. З'явилися переклади з перської, такі як переклад однієї чудової казки про принцесу в семи зоряних вежах. Чи став він тим часом професором у Тегерані, чи виступав він, як Мірча Еліаде, в ролі гостьового професора в американських університетах? Цього я не знаю, а може, вже й забув; увесь цей світ з його іспитами, званнями, академіями і відзнаками, по суті, є неважливим. Скрізь аж кишіло від революціонерів, які не могли уявити себе без авта і як китові воші паразитували на череві левіафана, від якого були до смерті залежними.

Аж тут вийшла друком його апологія сп'яніння — тут Ґельпке також відстоював Схід проти Заходу. Розгортаю передмову (Тегеран, березень 1966 року) і знаходжу підтвердження моїм спогадам у такій фразі: «(…) Минулі десять років я провів приблизно половину часу на Сході, переважно в Ірані, а другу половину — на Заході, в Європі та США».

Я ще раз перечитав у його книжці розділ, присвячений Антоніо Пері[493] та його прогулянкам. Загалом я бачу автора скорше в товаристві Антоніо, принца Ахмеда та феї Пері Бану, ніж у товаристві науковців, за винятком таких як Ґалланд, Гаммер-Пурґшталь та Рюкерт[494]. Орієнталісти утворюють особливу еліту. Вони відчувають звабу, знайому також і Ґете.

Як знакове місце з праці Ґельпке «Про сп'яніння на Сході й на Заході» я зацитую ось такий пасаж: «Дослідник наркотиків (образ якого створив Ернст Юнґер у західно-східній постаті Антоніо Пері) є загалом феноменом нового часу. Він може з'явитися лише в такому суспільстві, в якому релігійний світогляд зруйновано, а отже, втрачено знання про метафізичну роль та символічний характер сп'яніння і самих біологічно активних речовин».

Похвально, що автор невдовзі таки віддав належне вину та його рівноцінності на всіх рівнях: якщо порівняти його з