Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

— Барбаро, ти знаєш, що я з ним не розмовляла.

Перед від’їздом я не розмовляла ні з ким. Я відсунула все, розіславши електронні листи, залишивши повідомлення й ухилившись від усіх і вся. Моє серцебиття прискорилося, глухо гупаючи й гніваючись на те, що я спонукаю його до руху тоді, коли йому так боляче.

— Гарві поруч? Якщо є якийсь будинок, я хочу про нього знати.

— Зараз передам йому слухавку, — сказала Барбара. Вона замовкла на мить, і я здогадалася, що вона йде своєю оселею. Наступного разу вона заговорила лагідно: — Що з тобою, мала? Де ти пропадала?

— Мабуть, загубилася в Ірландії, — пробурмотіла я.

— Що ж, — гмикнула вона. — Як знову надумаєш загубитися, сповісти про це Коенів, гаразд?

Перш ніж передати слухавку Гарві, вона знову стала такою саркастичною, як була завжди.

***

Два дні по тому Гарві й Барбара прилетіли до Ірландії. Гарві привіз усі особисті папери Оїна, наші родинні записи й документи: свідоцтва про народження, документи про набуття громадянства та з медичних питань, акти, заповіти й фінансову звітність. Він навіть привіз коробку з листами без адреси з шухляди в письмовому столі Оїна, заявивши, буцімто Оїн наполягав, що вони мають бути в мене. Дідусь призначив мене виконувачкою сімейної довірчої власності — власності, про яку я не знала нічого та єдиним бенефіціаром якої виявилася. До цієї власності належали Ґарва-Ґліб і нерухомість довкола нього. Томас був дуже заможною людиною, залишив великі статки Оїнові, а Оїн залишив їх мені. Я віддала б усе це, аби лиш прожити ще один день з кимось із них.

Тепер Ґарва-Ґліб належав мені, і я жадала повернутися до нього, хоч і здригалася від думки про те, що житиму там сама.

— Я зателефонував усім, кому треба, — сказав Гарві, поглянув на наручний годинник і придивився до списку, що тримав. — Опівдні у нас зустріч із доглядачем. Можеш прогулятися маєтком. Він величезний, Енн. Я ніколи не розумів Оїнової прихильності до нього. Заробити на ньому не можна, а сам Оїн ніколи туди не їздив. Ба більше, він узагалі не хотів про нього говорити. Ніколи. Та продавати його не хотів. Однак… він нічого не казав про те, можна чи не можна зробити це тобі. Я запланував для нас зустріч із оцінювачем і ріелтором, просто щоб ти розуміла, яких грошей він вартий. Так у тебе буде ширший вибір.

— Мені треба поїхати самій, — прошепотіла я. Казати йому, що не продам будинку за жодних обставин, я не стала.

— Чому? — видихнув він.

— Тому що.

Гарві зітхнув, а Барбара закусила губу. Вони тривожилися за мене. Та я просто не могла пройти Ґарва-Ґлібом, прислухаючись, чи нема поруч Оїна, шукаючи Томаса й бачачи лише роки, що простягалися між нами. Я не могла повернутися до Ґарва-Ґліба зі свідками. Якщо Барбара й Гарві тривожилися за мене тепер, то тоді, коли вони побачать, як я ридаю в коридорах своєї оселі, буде у сто разів гірше.

— Ну то зустріньтеся з ріелтором і оцінювачем. Як закінчите, я погляну на будинок. Сама, — запропонувала я.

— Та що це за будинок такий? — простогнав Гарві. — Оїн поводився достоту так само.

Я не відповіла. Не могла відповісти. Гарві ж зітхнув, провів пальцями крізь пишне сиве волосся й оглянув малолюдну їдальню готелю «Ґрейт-Сазерн».

— Дідько, я почуваюся пасажиром «Титаніка», — пробурчав він.

Я здивувала і саму себе, і їх, кволо всміхнувшись.

— У вас із Оїном був неймовірний зв’язок, — стиха мовив Гарві. — Він дуже тебе любив. Дуже тобою пишався. Коли він повідомив мені, що в нього рак, я зрозумів, що ти будеш убита горем. Але ти мене лякаєш, Енн. Ти не просто вбита горем. Ти… ти… — Він спробував відшукати відповідне слово.

— Ти загублена, — підказала Барбара.

— Ні, не загублена, — заперечив Гарві. — Ти пропала.

Наші погляди зустрілись, і він потягнувся до моєї руки.

— Де ти, Енн? — наполегливо спитав Гарві. — Твій дух кудись повіявся. Ти здаєшся геть порожньою.

Я не просто тужила за дідусем. Я тужила за маленьким хлопчиком, яким він був. За матір’ю, якою йому була. За своїм чоловіком. За своїм життям. Я не була порожня — я потопала. Досі залишалася в озері.

— Гарві, їй просто потрібен час. Дай їй час, — запротестувала Барбара.

— Так, — кивнула я на знак згоди. — Мені просто потрібен час.

Мені був потрібен час, бо він забрав би мене назад, украв би мене. Час був єдиним, чого я хотіла, і єдиним, чого ніхто не міг мені дати.

***

— Ви, бува, не рідня О’Тулам? — запитала я молодого доглядача, коли Гарві та його супровід поїхали геть. Доглядачеві, як на мене, було щонайбільше двадцять п’ять, і щось у нахилі його голови та в тому, як він тримав плечі, підказувало мені, що він із їхнього роду. Відрекомендувався він як Кевін Шерідан, але це ім’я йому не пасувало.

— Рідня, мем. Моїм прадідом був Роберт О’Тул. Він багато років працював тут доглядачем. Коли він помер, про це місце дбали моя мати — його онука — й мій батько. Тепер моя черга… звісно, доти, доки я буду вам тут потрібен.

Його обличчям пробігла тінь, і я зрозуміла, що несподівана зацікавленість маєтком бентежить чоловіка.

— Роббі? — спитала я.

— Так. Його всі звали Роббі. Моя мати каже, що я схожий на нього. Не впевнений, що це комплімент. Він був не бозна-який красень — мав усього одне око, — зате рідні його любили.

Він намагався кепкувати із самого себе, викликати в мене сміх своїм непримітним родоводом, але я змогла хіба що вражено глипати на нього, роззявивши рота. Він справді був схожий на Роббі. Та Роббі вже не стало. Їх усіх не стало.

Кевін, напевно, помітив, що я близька до зриву, й залишив мене саму, щоб я поблукала довкола, пообіцявши, що буде в маєтку, якщо знадобиться мені, і повідомивши бадьорим тоном екскурсовода, що в Ґарва-Ґлібі багато разів зупинявся сам Майкл Коллінз.

Я вешталася майже годину, безшумно проходячи кімнатами в пошуках своєї родини, свого життя, та знаходила лиш окремі часточки і фрагменти, відлуння й осколки часу, що існував лише в моїй пам’яті. Усюди мене тривожила порожнеча та якесь передчуття. Чільне місце в кожній кімнаті належало новим величезним двоспальним ліжкам, заваленим подушками