Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

Т. С.

Розділ 24

Утрачене

Оспівую втрачене, боюся здобутого,

Я б’юся, бо знову той самий бій;

Солдати мої пропащі, король пропащий мій;

На схід чи на захід ноги обутого чи роззутого

Завжди по тому самому каменю, стрій, не стрій[57].

В. Б. Єйтс

Джим Доннеллі був онуком Еймона Доннеллі й був добрий до мене. Він приніс мені ковдру й вовняні шкарпетки, а мою мокру сукню закинув у сушарку. Тоді зателефонував до поліції — ґардаїв — і зачекав разом зі мною, змусивши мене випити склянку води, тим часом гладячи мене по спині й пильнуючи двері. Йому здавалося, що я от-от дремену звідси. І я таки дременула б.

Я ні про що не могла думати довго, мене без упину трусило, а коли Джим Доннеллі ставив мені запитання, могла хіба що хитати головою. А тоді він стиха заговорив до мене, раз по раз поглядаючи на наручний годинник.

— Ви назвали мене Еймоном. Так звали мого діда, — сказав він, намагаючись відвернути мою увагу. — Він теж жив тут, на озері. Ми, Доннеллі, жили тут із покоління в покоління.

Я спробувала надпити воду зі склянки, а вона вислизнула в мене з руки й полетіла на підлогу. Він підхопився на ноги й приніс мені рушничок.

— Вам принести кави? — спитав він, коли я взяла в нього той рушничок.

Мені стало зле від самої лише згадки про каву, і я заперечно похитала головою й спробувала прошепотіти «дякую». Мій голос прозвучав подібно до сичання змії, яка здригається всім тілом.

Він прокашлявся й спробував знову невимушено заговорити.

— Колись давно в тому озері втопилася жінка. Жінка на ім’я Енн Ґаллагер. Мій дід знав її й розповідав мені цю історію, коли я був хлопчиськом. Містечко тут невеличке, а жінка ця була дещо таємнича. З роками історія стала жити своїм життям. Коли я зателефонував до поліції й назвав ваше ім’я, там подумали, що я розігрую поліціянтів. Я не одразу зміг їх переконати, що не жартую. — Він скривився й замовк.

— Про те, що з нею сталося, так ніхто й не дізнався? — спитала я, і сльози полилися з очей.

— Ні… справді ні. Її тіла так і не знайшли. Звідси й бере початок ця таємниця. Вона мешкала в Ґарва-Ґлібі — маєтку отам, за деревами, — пояснив він, і мій неспокій відобразився на його обличчі. Він підвівся й повернувся з коробкою носовичків.

— А її рідні? — прошепотіла я. — Що сталося з ними?

— Не знаю, міс. Це було давно. Це просто стара історія. Можливо, й не зовсім правдива. Я не хотів вас засмучувати.

Коли приїхали поліціянти, Джим Доннеллі з полегшенням підхопився зі свого стільця, провів новоприбулих усередину, і знову почалися розпитування. Мене відвезли до лікарні й узяли на обсервацію. Підтвердили мою вагітність, поставили під сумнів моє психічне здоров’я й ретельно перевірили, чи не становлю я загрозу для себе чи інших. Я дуже швидко затямила, що моя свобода й самостійність залежать від того, чи зможу переконати всіх, що я в нормі. Я не була в нормі. Я була знищена. Спустошена. Вражена. Та я не була ні пришелепкуватою, ні небезпечною. «Заперечуй, виправдовуйся, спростовуй», — казав Майкл Коллінз, і саме так я стала діяти. Зрештою, мене відпустили.

Поліція досить швидко дізналася, де я зупинилась, і забрала мої валізи з готелю «Ґрейт-Сазерн» у Слайґо. Поліціянти відімкнули замкнені дверцята машини, яку я орендувала, і знайшли під сидіннями мою сумочку. Мої речі перебрали й віддали мені одразу після завершення розслідування. Я сплатила лікарняний рахунок, зробила пожертву пошуково-рятувальним службам графства й тихенько зареєструвалася в готелі знову. Побачивши моє ім’я, адміністраторка не здригнулася: поліціянти діяли непомітно. Сумочка, закордонний паспорт і одяг були при мені, та автівку треба було орендувати заново. Натомість я її купила. Їхати з Ірландії я не мала наміру.

Я покинула Мангеттен за тиждень після смерті Оїна. Залишила його одяг у шухлядах, його горнятко для кави в раковині, а його зубну щітку — у ванній. Замкнула його будинок у Брукліні, відмахнулася від дзвінків юриста стосовно спадщини, а тоді наказала своїй асистентці та агентці говорити всім, що я розберуся з тим, що лишилося від Оїнового й мого життя тоді, як повернуся з Ірландії.

Дідова смерть спонукала мене до втечі. Його прохання привезти його попіл туди, де він народився, було благословенням. Воно дало мені змогу зосередитися на чомусь, окрім думки про те, що його не стало. А повернутися й розібратися із цим у той час мені було не до снаги.

У моїй сумочці поліціянти знайшли візитівку, де одразу під моїм іменем було надруковано ім’я моєї агентки, Барбари Коен. Вони зв’язалися з нею, єдиною людиною на Землі, яка могла знати, де я перебуваю чи куди поїхала, і постійно підтримували зв’язок із нею під час розслідування. Коли я зателефонувала їй наступного дня після виписки з лікарні, вона за багато миль звідти заплакала, заголосила, засякалася й наказала мені негайно їхати додому.

— Я залишуся тут, Барбаро, — тихо відповіла я. Говорити було боляче. Це мучило мою побиту душу.

— Що? — видихнула вона посеред своєї тиради. — Чому?

— В Ірландії я почуваюсь як удома.

— Справді? Але ж… ти — громадянка Америки. Ти не можеш просто там жити. А як же твоя кар’єра?

— Писати я можу де завгодно, — відказала я й скривилася. Те саме я казала Томасові. — Подам документи на подвійне громадянство. Тут народився мій дідусь. І моя мати теж. Дістати громадянство має бути не надто складно.

Я вимовила це так, наче справді так думала, попри те що мені все здавалося складним. Складно було кліпати. Говорити. Триматися на ногах.

— А… а як же твоя квартира тут? Твої речі? Оселя твого дідуся?

— Барбаро, найкраще у грошах — те, що вони полегшують дуже багато всього. Я можу найняти людину, яка владнала б усе це за мене, — заспокійливим тоном сказала я, вже жадаючи закінчити розмову.

— Що ж… Принаймні у тебе там є нерухомість. Вона придатна для проживання? Може, тобі й не треба купувати будинок.

— Яка ще нерухомість? — стомлено промовила я. Я любила Барбару, але дуже втомилася. Страшенно втомилася.

— Гарві згадував, що твій дід володів там нерухомістю. Я просто вирішила, що ти в курсі. Хіба ти не розмовляла з Гарві?

Гарві