Читати книгу - "Вибрані романи"

— Туло!

— Не про Тулу йдеться! Ти вступив у стосунки з нею, щоби зробити її своєю дружиною і матір’ю твоїх дітей...

— Але навіщо такий поспіх!.. — і він знову силувано засміявся.

— У цьому житті треба поспішати, бо воно надто коротке.

— Життя коротке! І це каже дівчина, якій двадцять два роки!

— Воно коротке незалежно від того, скільки мені років. То ти думаєш одружуватися з Росою чи ні?

— Який може бути сумнів? — і коли він це сказав, то затремтів усім тілом.

— Бо якщо ти думаєш одружуватися з нею, то навіщо це відкладати?

— Ми ще дуже молоді...

— Тим ліпше!

— Нам треба випробувати одне одного...

— Що це означає? Що означає випробувати? Ти думаєш, за рік ти знатимеш її краще? Гірше, набагато гірше...

— Ну, а якщо...

— Ти зовсім не думав про одруження, коли просив у неї дозволу приходити в цей дім!

— Але ж, Туло...

— Забудь про Тулу! Ти її кохаєш чи ні?

— Як ти можеш сумніватися в цьому, Туло?

— Я тобі сказала, забудь про Тулу! Ти її кохаєш?

— Звісно, кохаю!

— Тоді ти кохатимеш її ще сильніше. Вона стане тобі доброю дружиною. У вас буде чудове подружнє життя.

— А з твоїми порадами...

— Ніяких моїх порад. Я буду лише доброю тіткою й більше ніким!

Раміро, здавалося, якусь мить змагався зі самим собою, ніби ніяк не міг наважитися на щось, а тоді, зробивши рішучий розпачливий жест, вигукнув:

— Ну, гаразд, Хертрудіс, я скажу тобі всю правду!

— Ти не повинен казати мені більше ніякої правди, — суворим голосом зупинила його вона. — Ти сказав, що кохаєш Росу і сповнений рішучості одружитися з нею; усю іншу правду ти муситимеш сказати їй, коли одружишся з нею.

— Але є речі...

— Ні-ні, немає таких речей, про які ти не повинен розповідати своїй дружині...

— Але ж, Туло!

— Забудь про Тулу, я вже тобі сказала. Якщо ти кохаєш Росу, то одружуйся з нею, а якщо ти її не кохаєш, тобі нема чого робити в цьому домі.

Ці слова злетіли з холодних губ — і її серце в ту мить зупинилося. Після чого настала крижана тиша, протягом якої кров, доти стримувана, вирвалася на волю, й зафарбувала в червоний колір обличчя сестри. Й у зловісній тиші було чути калатання її серця.

Наступного дня призначили день весілля.

Розділ третій

Дон Прімітіво дав свій дозвіл на шлюб Раміро з Росою і благословив його. І ніхто не радів цьому більше, ніж Хертрудіс. Вона видавалася такою щасливою, що її радість здивувала всіх, хто її знав, але було й чимало людей, які вважали її не дуже природною.

Коли молодята повернулися у свій дім, Роса зажадала, щоби сестра була завжди при ній. Хертрудіс заперечила, що молодим належить бути на самоті.

— Але ж, сестро, я ніколи не відчувала, що мені тебе гак бракує. Тільки тепер я зрозуміла, як я тебе люблю.

І почала обіймати її та цілувати.

— Так-так, — відповідала їй Хертрудіс, стримано всміхаючись. — Ваше щастя потребує свідків. Воно стане ще більшим, знаючи, що іншим відомо про його існування.

Тож вона вряди-годи перебувала в їхньому товаристві. Іноді обідала з ними. Сестра всіляко виявляла свою любов до неї, а потім і до чоловіка, який, здавалося, соромився перед своєю зовицею.

— Я тобі раджу, — сказала одного разу Хертрудіс сестрі, дивлячись на поведінку її чоловіка, — не показувати себе такою поступливою. Враження таке, ніби ти ставишся трохи легковажно до свого шлюбу.

Одного дня вона побачила в домі цуценя.

— А це що таке?

— Собака, дівчино, хіба не бачиш?

— І як вона у вас опинилася?

— Я натрапила на неї на вулиці, покинуту й напівмертву, мені стало її жаль, я нагодувала її, підлікувала, й ось вона перед тобою, — і вона погладила цуценя, взявши його собі на коліна, й кілька разів поцілувала його в мордочку.

— Я думаю, Росо, тобі треба позбутися цього цуценяти, але вбити його було б жорстокістю.

— Позбутися його? А навіщо? Ти чуєш, Тіті, — і кажучи це, вона пригорнула цуценя до грудей, — мені радять викинути тебе з дому? Але куди ж ти підеш, бідолашненький?

— Ну ж бо, не будь дитиною і не сприймай це так. А якщо й твій чоловік буде тієї самої думки, що й я?

— Авжеж, якщо ти йому це скажеш. Ти ж у нас така мудра...

— Облиш ці балачки й собаку.

— Але навіщо? Ти гадаєш, Раміро ревнуватиме мене до нього?

— Я ніколи не думала, Росо, що одруження робить людину такою дурною.

Коли прийшов Раміро й довідався про невеличку суперечку щодо собаки, він не наважився підтримати ні одну, ні другу, проголосивши, що усе це не має жодного значення.

— З одного боку, це, звичайно, не має значення, а з іншого, має та ще й велике, — сказала Хертрудіс.

— Тут ідеться про суто дитячу витівку й навіть щось більше. Ти, Росо, спроможна принести у свій новий дім ту велику ляльку, яку зберігаєш відтоді, як нам подарували дві однакові, коли ми були ще дітьми, й навіть посадити її в окреме крісло.

— Ти вгадала. Вона тут, у вітальні, у своїй найкращій сукні, й сидить у своєму почесному кріслі. Хочеш її побачити?

— Так воно і є, — підтвердив Раміро.

— Навіщо вона тобі тут?

— Як то навіщо? Вона завжди була зі мною.

— Хіба що вона стане іграшкою для твоїх дітей...

— Тобі таке приходить у голову, Туло!.. — сказала Роса, густо почервонівши.

— Щось дивне приходить у голову не мені, а тобі, як, наприклад, принести у свій дім собаку.

— А ти, — вигукнула Роса, якій хотілося закінчити розмову, що дратувала її, — хіба ти не маєш своєї ляльки? Ти її комусь віддала чи розламала на шматки?

— Ні, я її не ламала,— рішуче відповіла сестра. — Я просто заховала її.

— І так добре заховала, що я потім ніколи її не бачила!..

— Певно, Хертрудіс, береже її тільки для себе, — сказав Раміро, до пуття не зрозумівши, про що йдеться.

— Бог знає,