Читати книгу - "Вибрані романи"

Хто ж дуже рідко приходив у дім молодят, то це добрий дон Прімітіво. «Одинадцята заповідь наказує нам не втручатися в чужі справи і робити свої власні», — казав він.

Минали дні, всі однакові, в одному й другому домі. Хертрудіс намагалася відвідувати сестру якомога рідше, але та приходила до неї, як тільки минали два дні, відколи вони не бачилися.

— Ти що, може, захворіла, дівчино? Чи тобі досі не до вподоби собака? Бо якщо ти й справді терпіти його не можеш, то я позбудуся його. Чому ти залишаєш мене саму-одну?

— Саму-одну, Росо? Саму-одну? А твій чоловік?

— Але він має свої справи й не так часто буває вдома...

— Або їх вигадує...

— Ти думаєш, він покидає мене умисне? Ти, може, щось знаєш? Скажи мені правду, Туло, ради того, що тобі найдорожче, ради нашої матері.

— Ні, причина в тому, що вам просто набридло ваше щастя і ваша самотність. Позбудься собаки, бо інакше тебе обсядуть примхи, й буде ще гірше.

— Не кажи такого.

— Тебе обсядуть примхи, — твердо відповіла Тула.

І коли одного дня Роса прийшла і сказала, що собаки в домі вже немає, Хертрудіс, серйозно всміхаючись і пестячи її, наче дитину, прошепотіла їй на вухо: «Ти злякалася, що тебе обсядуть примхи, так?» І почувши у відповідь мовлене пошепки «так», обняла сестру з почуттям, на яке та не вважала її здатного.

— Тепер ти переконаєшся, Росо; тепер ви вже не знуджуватиметеся ані від свого щастя, ані від своєї самотності і якщо твій чоловік виходитиме з дому у справах, то вони будуть справжніми. Саме цього вам і бракувало...

— І тобі бракувало теж... Чи не так, сестричко?

— І хто тобі це сказав?

— Знаєш, я не така вже дурна й жила завжди із тобою...

— Гаразд, гаразд, облиш жартувати!

І відтоді Хертрудіс почала навідувати сестру частіше.

Розділ четвертий

Під час пологів Роси, які були дуже тяжкими, ніхто не зберігав стільки мужності й спокою, як Хертрудіс. Можна було подумати, вона має великий досвід у таких ситуаціях. Виникла реальна небезпека, що хтось може померти, або мати, або дитина, яка мала покинути її лоно, і лікар заговорив про те, що треба витягти її звідти або живою, або мертвою.

— Мертвою? — вигукнула Хертрудіс. — Цього ніяк не можна допустити!

— Невже ви не розумієте, — вигукнув лікар, — що коли помре дитина, то житиме мати, яка потім зможе народити інших дітей! А якщо помре мати, то вже нікого не народить.

В уяві Хертрудіс промайнула думка, що існують й інші матері, але вона стрималася й сказала:

— Ні-ні, не можна дозволити, щоби дитина померла. Адже йдеться і про спасіння її душі.

Бідолашна жінка нічого не чула й нічого не розуміла. Аж поки, геть виснажена надмірними зусиллями, таки привела на світ дитину.

Хертрудіс жадібно схопила її й так, ніби нічого більш у світі не робила, помила її й загорнула в пелюшки.

— Ви працюєте, як справжня повитуха, — сказав їй лікар.

Вона взяла це створіннячко й понесла показати його батькові, який сидів у одному з кутків, переляканий і ніби придавлений почуттям провини, чекаючи, коли йому повідомлять про смерть дружини.

— Ось маєш свого первістка, Раміро. Поглянь-но, який він гарненький!

Та коли батько підняв погляд, скинувши із себе тягар тривоги, він побачив лише величезні очі зовиці, які променилися новим світлом, чорнішим, але набагато блискучішим, аніж раніше. І коли він підійшов поцілувати шматочок плоті, який піднесла вона йому як його сина, його почервоніла щока торкнулася щоки Хертрудіс.

— А зараз, — спокійно сказала вона йому, — піди подякуй дружині, попроси в неї пробачення й підбадьор її.

— Попросити в неї пробачення?

— Так, попроси в неї пробачення.

— А за що?

— Я розумію, за що, й вона тебе зрозуміє. А щодо цього, — й вона пригорнула немовля до своїх тремтячих грудей, — я ним займуся, і якщо в мене вистачить уміння та сили, то зроблю з нього чоловіка.

Кімната оберталася навколо Раміро. І з глибин його душі лунав голос, який запитував: «Хто з них мати?»

Незабаром Хертрудіс поклала дитя біля матері, що, здавалося, спала, виснажена, з білим, як сніг, обличчям. Але Роса напіврозплющила очі й зустрілася з поглядом сестри. І коли вона її побачила, тілом нової матері, яке здолало всі випробування, пробіг ніби струм бадьорості.

— Туло! — простогнала вона.

— Я тут, Росо, і я тут буду. А ти відпочивай. Коли будеш спроможна, даси посмоктати груди цьому створінню, щоби воно замовкло. Про все інше не турбуйся.

— Я думала, що помру, Туло. Навіть тепер мені здається, що я мертва й бачу сон. І мені було так шкода Раміро...

— Замовкни. Лікар сказав, аби ти багато не говорила. Бідолашний Раміро був більше мертвий, аніж ти. Тепер підбадьортеся й усю увагу приділіть новому членові вашої родини.

Хвора відповіла їй сумною усмішкою.

— Малий носитиме ім’я Раміро, як і його батько, — постановила згодом Хертрудіс на невеличкій сімейній нараді, — а наступну дитину, бо вона буде дівчинкою, назвемо Хертрудіс, як і мене.

— Ти вже думаєш про наступну, — вигукнув дон Прімітіво, — а твоя бідолашна сестра ще перебуває на межі життя і смерті!

— А що робити? — відповіла Тула. — Хіба не для того вони одружилися, щоби народжувати дітей? Ти зі мною згоден, Раміро? — запитала вона, пильно подивившись йому у вічі.

— Зараз головне, щоби вона одужала, — сказав чоловік, зіщулившись під цим поглядом.

— Ет! Від такої хвороби жінка одужує дуже швидко.

— Правильно сказав лікар, небого, що ти народилася повитухою.

— Кожна жінка народжується матір’ю, дядьку.

І вона сказала це з такою внутрішньою домашньою врочистістю, що Раміро відчув невиразну тривогу й дивне каяття. «Чи кохаю я свою дружину так, як вона того заслуговує?» — запитав він себе.

— Тепер, Раміро, — сказала йому зовиця, — ти можеш сказати, що маєш дружину.

І відтоді Хертрудіс не пропускала жодного дня, щоби прийти в дім сестри. Саме вона роздягала, вдягала й доглядала немовля доти, доки його мати стала спроможною робити це сама.

Роса одужала дуже швидко, і її краса зробилася ще яскравішою. Вона ще з більшою ніжністю почала ставитися до чоловіка