Читати книгу - "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"

— Підготуйте письмове звернення до шаха. Я передам.

— Воно готове.

Синкліт купно з імператором звертався до шаха найулесливішим тоном, не забувся нагадати при тому, що веде перетрактації з просвіщенним монархом: «Благаємо Вашу величність, — говорилося в посланні, — прийняти слів наших як належить і небавом повернути їх з миром, угодним богові і приємним Вашій, величності».

Ждати на відповідь Хосрова Другого довелося довго, так довго, що й терпцю не вистачало вже. А діждалися не ліпшої з усіх, що можна було сподіватися, відповіді: шах зібрав докупи розкидані в Малій Азії кінні загони й кинув їх на завоювання Єгипту. Комітатів, що боронили його, було видимо мало, і екзарх Микита не став випробовувати долю, втік купно з патріархом з обложеної Александрії, що по суті й визначило долю Єгипту.

У той самий день і час, як до Константинополя дійшла ця чи не найсумніша звістка (жарти хіба, услід за Сірією і Кілікією імперія втрачає і Єгипет, головну свою житницю), на дальніх підступах до Константинополя, біля Довгої стіни[121], що захищала стольний город імперії з полуночі, об’явилися авари.

«Це все, — змушений був зізнатися сам собі Іраклій. — Досить персам зосередити після всього головну свою силу на супротивнім березі Босфору — і ми не вистоїмо». Боже праведний! До чого дожилися. Такий колос стояв на берегах Середземномор’я, така могутня, єдина на весь широкий світ імперія процвітала під полуденним сонцем — і все може піти прахом. Що ж робити? Чи затим брав на себе повинність рятівника уславленої держави від неминучої загибелі, щоб тепер безславно загинути разом із нею? Чи гадав, підставляючи голову під імператорський вінець, що не мине кількох лічених у постійних тривогах літ — і йому доведеться класти її на плаху, замість сподіваної слави, зганьбити себе іменем такої ж нездари, як і Фока?

«Не в добрий час викликався я бути імператором, — зізнався сам собі Іраклій і чи не вперше пошкодував, що викликався. — Таки не в добрий час! Бог карає мене за зухвальство».

«А було б ліпше, коли б імператором Візантії був нині Фока?» — питався тут-таки й міряв, як і перед цим, просторі палати — з кутка в куток, з кутка в куток.

Ще завзятіше, ніж сам імператор, металася з кутка в куток його державна думка. А рятунку не було та й не було.

— Маємо рятувати імператорські скарби, — зважився нарешті і висловив бодай цю, коли не відвідувала інша, думку на синкліті.

— Яким чином?

— Повантажимо на драмони й перевеземо в Карфаген. Там їм безпечніше буде.

Радні його переглянулися між собою і промовисто надовго змовкли.

— Бачу, сумніваєтесь, не вважаєте за потрібне робити це. А що буде, коли авари вломляться до Константинополя через Довгу стіну, а перси підуть через Босфор? Гадаєте, авари випадково об’явилися тут, між ними і персами немає домовленості?

— Дуже можливо, що є така домовленість. Та не про те зараз річ.

— А про що? Про що інше може мовитись зараз?

— Одсилаючи до Карфагена скарби, імператор хоче сказати, що й стольний город Візантії може бути перенесений туди?

— Поки що мова йде про перевезення скарбів. Як буде зі стольним городом, покаже час. Збагніть, будуть у нас імператорські скарби, буде й можливість обстоювати імперію, не буде їх — усе загине: імперія, ми, загинуть і скарби.

— Стольним городом Візантії, — підвівся і сказав за всіх патріарх Сергій, — був і повинен залишатися Константинополь.

Його підтримали, до того ж доволі дружно, всі інші з синкліту, і Іраклієві нічого не лишалося, як поступитися цим.

— Чи я наполягаю? Хай буде так: стольним городом Візантії був і залишиться Константинополь. А скарбами не можемо ризикувати. До речі, як тільки драмони вийдуть у море і опиняться в безпечнім від переслідування місці, маємо зробити так, аби об тім знав кожен горожанин. Хто відає, може, саме це й порятує нас. Перси, а надто авари, довідавшись, що скарбів немає в стольнім городі імперії, наполовину, а то й зовсім втратять бажання іти на приступ такого колоса, як Константинополь.

Тепер не мав чого сказати імператорові і змушений був погодитися з імператором синкліт: то правда, не буде в Константинополі імператорських скарбів, у кого-кого, а в аварів відпаде бажання ломитися через Довгу стіну. А коли вже мали розходитись, хтось із радних зважився й попросив слова:

— Достойний, — сказав, — а чому б тобі не спробувати одкупитися в аварів? Вони ласі на соліди.

Радні обернулися в той бік, звідки подали голос, потім — до імператора. А й справді, чому б не спробувати відкупитися, хоча б від аварів?

Говорив один, за ним другий, третій. Згадували колишнє — он скільки разів імперія рятувала себе тим, що сліпила заздрісні очі варварів золотом, замість того, щоб устилати поле трупом і поливати крівцею, відкуповувалася набутками державного фіску. Чому б справді не вдатися до цього вивіреного способу зараз, тим паче, що перси, крім імператорського скарбу, нічого іншого не могли пообіцяти аварам у Константинополі.

— На цьому й станемо, — стримав запал синкліту імператор і відчув себе, як давно не відчував уже, осяяним і збадьореним. — Спершу повеземо до Карфагена скарби і зробимо ту новину набутком аварів, потім пошлемо до них сольство.

Аж ось коли пересвідчився Іраклій: у кволому тілі кволі й думки, в збадьореному — вони бадьорі. А так! Не встиг потішити себе сподіванкою: золото всесильне, кого-кого, а аварів воно спокусить і пожене пріч від Константинополя, як об’явилася інша, не менш втішна, ніж та, що її висловили радні, думка. На що він покладався, коли правився з далекого Карфагена рятувати імперію? На золото фіску? На імператорський скарб? Так, і це було. Та найбільше покладався все-таки на люд. То чому ж забув про нього? Доки не вся Мала Азія підпала під персів, а Фракія, Іллірик — під аварів і слов’ян, має вилучити звідти весь спроможний тримати меч і щит люд, зосередити його на найближчих підступах до Константинополя — і тоді побачать ще всі, хто навалився на Візантію, скориставшись її бідами, на що спроможна Візантія. На це знов-таки потрібні будуть соліди? Нехай, аби імперія була врятована. І зробить це зараз, негайно, доки з аварами йтимуть перетрактації, а перси тішитимуть себе щасливим завершенням походу в Сірію, Кілікію, Єгипет, тим, що поглумилися