BooksUkraine.com » Фантастика » Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь 📚 - Українською

Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

176
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь" автора Роберт М. Вегнер. Жанр книги: Фантастика / Фентезі. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 94 95 96 ... 156
Перейти на сторінку:
кочівниками. Ми живемо тут і можемо створювати поселення тут, бо такий закон і така наша спокута. Але стада ми випасаємо на іншому боці гір, там, де вистачає води, де кози та вівці знаходять корм. Інколи наступає спекотніше літо, номади перемагають страх і намагаються зайняти ці пасовиська. Тоді молоді воїни часто мають привід потренувати свою вправність у бою. Декому це не вдається, — закінчила вона сухо.

Він не відводив погляду.

— Це була непогана спроба, незнайомко. Хотіла мене спровокувати, щоб я витягнув зброю? Розраховувала на те, що якщо ми битимемося і ти мене вб’єш, то врятуєш життя свого брата? Що вбивця уникне справедливості?

Цього разу гнів відчула вона.

— Справедливості?! Убивця?! Якби я хотіла тебе вбити, прибульцю, то зробила б це назовні, коли ти торкнувся мене без дозволу. Я могла зробити це і тут, коли ти намагався торкнутися мене вдруге. Але я тебе не вбила. Бо мені цікаво, чому людина, яка тримала під одним дахом незаміжню дівчину та молодого чоловіка, здивована, що ця пара нарешті стала спати разом? Чи ж ти не знав власної доньки? Не відав, від кого вона успадкувала гарячу кров? Треба було щось із цим зробити, меекханцю.

— Я намагався, — гарикнув він, нахиливши голову і глянувши з-під напівприкритих повік.

— І що?

Він несподівано полагіднішав і смутно усміхнувся.

— Так, знаєш, я намагався. Коли Йатех супроводжував мене на бали, багато жінок хотіли його звабити. Я не забороняв цих походеньок, хіба що помста ображеного чоловіка могла виявитися надто сильною. Дивно було спостерігати, як жінки кружляють навколо нього, як починають із ним розмовляти, як фліртують та кокетують. Він не мусив нічого робити, досить було просто стояти на місці у тих своїх широких шатах, із запоною на обличчі та з мечами за спиною. Він ніколи їх не відкладав, ніколи, навіть на прийомі в губернатора. Може, саме через це діяв на жінок, наче магніт. Був іншим, був…

— Був для них тим самим, що й для тебе, купцю. Іграшкою, черговим здобутком для колекції, екзотичною пригодою. І точно не молодим, спраглим до почуттів чоловіком. І цей молодий воїн точно знав це, дуже добре знав. Тому коли твоя донька віддала йому серце й тіло, він, напевне, був здивований і поставився до цього з недовірою, немов пес, якого надто багато разів пригощали копняками. Спочатку він не міг визнати любові до неї, боявся, що вона засміється йому в обличчя, скаже, що він був для неї лише розвагою. Напевне, мали минути довгі тижні, перш ніж він сказав їй, що кохає. Перш ніж він на це відважився. Якби цей молодий воїн був моїм братом, він би знайшов у твоєму домі більше, ніж міг сподіватися, купцю.

Вона набрала повні груди повітря, щоб заспокоїтися.

— Напевне, тому, — закінчила, — він і сам не хотів повертатися, хоча врешті-решт так і зробив. Як вважаєш, скільки наших юнаків, мечі яких наймає Імперія, повертаються в пустелю? Ну? Скільки?

Він не відповів.

— Усі, меекханцю. Усі. Бо там, поза горами, вони не люди, їх ніхто так не сприймає. Вони лише знаряддя, наймані мечі, коштовності на ланцюжку чужої пихи, іграшки, розвага. Повертаються, бо лише тут вони мають родину.

Він нахилив голову, очі його блиснули.

— Ми також були його родиною! Він був для нас як син чи брат!

— І ти віддав би доньку йому за дружину? — випалила вона.

Він мовчав, його обличчям пробігла ціла гама почуттів. Більшості вона так і не змогла прочитати, не була призвичаєна до бородатих облич: усі чоловіки з народу іссарам гладко голилися, усуваючи навіть найменшу волосину.

— Де твій брат? — прогарчав він нарешті.

— Я поховала Вернеана у скельній западині поруч із нашою матір’ю. У нього було пробите списом серце та розрубана сокирою голова. Я ледве змогла його впізнати. Але всі говорили, що він забрав із собою трьох кочівників. Це була добра смерть.

— Я не про нього говорю!

— Я не мала іншого брата. Хоча якби той незнайомець, якого ти приймав у своєму домі, був моїм братом, ти заплакав би, якби побачив смуток у його очах.

* * *

— Деано…

Вона різко відвернулася від дітлахів, за грою яких спостерігала.

Він підійшов до неї безшелесно, але це в їхній родині було звичною справою. Усі в афрааґрі знали, що члени роду д’Кллеан можуть рухатися тихіше, ніж піщаний павук. Її здивувала його одежа. Він носив зношену хаффду, чи не ту саму, в якій три роки тому покинув плем’я, темний екхаар був опущений на обличчя.

— Йатеху, — вона ледве стрималася від того, аби кинутися йому на шию. Три роки, довгі три роки, під час яких від нього лише інколи доходили якісь звістки. Його працедавець мав бути задоволеним, бо регулярно присилав платню разом із похвалами та виразами вдячності. Йатех добре служив племені.

Вона відступила, окинула його поглядом. Пам’ятала худорлявого молодого хлопця, який від’їжджав на купецькому фургоні, схвильований так, що в нього не знайшлося навіть слів на прощання. Він і надалі був худорлявий, за роки життя на рівнинах не погладшав, але виразно подорослішав. Став вищим десь на два пальці, ширшим у плечах, тримався впевненіше. Змужнів.

— Можеш це зняти, — вона простягнула долоню до його обличчя. — Ти вже вдома.

Знала, що не лише він після повернення зі служби поза племенем мав проблеми з тим, щоб відкрити обличчя. Довгі місяці чи роки пильнування, щоб ніхто з чужинців не побачив їх без екхаару, лишили своє тавро на більшості молодих воїнів. Дехто носив запони ще чимало днів після повернення. Таке нікого не дивувало. Але їй дуже хотілося знову його побачити.

Він легенько притримав її за зап’ясток.

— Не зараз, сестро, — прошепотів. — Може, пізніше. Ще зарано.

Вона завмерла, перелякана холодністю його дотику й холодом у голосі. Щось мусило статися.

— Чи… чи старійшини вже знають про твоє повернення?

— Так, Деано, знають.

Це було дурнувате запитання: він не ввійшов би до поселення, якби вони не знали.

— Чи вони це прийняли?

Це питання було важливішим. Після повернення кожен розповідав про свої пригоди старійшинам поселення, і при цьому був присутній хоча б один Відаючий. Брехати було нерозсудливо. Старійшини приймали повернення безумовно — або накладали спокуту, до якої входили молитви, медитації та пости, що мали очистити прибульця від проступків, яких він наробив назовні. А іноді — хоча й дуже рідко — бувало так, що вони виключали таку особу з племені. Вона завмерла, налякана такою можливістю. Чи Йатех прийшов попрощатися перед вигнанням?

Він

1 ... 94 95 96 ... 156
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"