Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

— Так, сестро. Вони прийняли моє повернення беззаперечно. Не побачили жодних відступів від Закону.

Він розвернувся на п’яті й рушив у бік їхнього будинку.

— Жодних відступів, Деано! — прогарчав здавленим голосом. — Ані найменших!

* * *

— Цей незнайомець, якого ти прийняв під дах, Аеріне-кер-Ноелю, схоже, був одним із синів наших гір. Носив запону на обличчі та два мечі на спині, як ти й описав його старійшинам. Якщо він убив твою доньку після того, як та побачила його обличчя, то зробив лише те, чого вимагав від нього звичай. За Першим Законом Гаруді може бути тільки один виняток із цього правила, і повір, він подарував твоїй доньці кращу долю.

Меекханець мовчав, лише дивився на неї примруженими, злими очима.

— Мені байдуже до ваших звичаїв, жінко, — сказав за мить. — Ваші закони та забобони для мене — лише пил на вітру. Йатех був гостем у моєму домі й порушив найстаріший закон, який знає світ.

— Якщо ти прийняв його на службу, він не був твоїм гостем. Цей невідомий мені іссарам був охоронцем, мечем, увіткнутим між твоїм родом та жорнами смерті. Ти прийняв, що він ризикує своїм життям для твого захисту, але коли настав час сплатити ціну за його присутність, відчув себе скривдженим та зраненим. Скажи, він насправді ніколи не говорив тобі, що станеться, якщо хтось побачить його без екхаару?

Прочитала відповідь у його очах. Гірко усміхнулася, хоча він не міг цього бачити. Утім намагалася, щоб він відчув цю усмішку в її голосі.

— То чого ти бажаєш, меекханцю? Вочевидь, окрім того, щоб обдурити власне відчуття провини?

Він заскреготів зубами і ступив крок в її бік. Подумала, що він усе ж таки вирішив битися. Тут і зараз.

— Немає моєї вини в тому, що сталося! Немає моєї вини, — повторив він із притиском.

— Цікаво, — вона розслабилася, трохи виставила праву ногу вперед, опустила руки. — Чи повторювали те саме мешканці східного Айрепру, коли кількасот воїнів зійшли на рівнини, щоб помститися за смерть близьких чи знайти власну? Немає в цьому нашої вини. Ми — лише жертви, невинні та шляхетні у своїй доброчинності, — вона схрестила руки на животі, торкаючись руків’їв шабель. — Воно так завжди у твого народу? Перетворювати вину на відчуття кривди? Це має бути легко та просто, дозволяє просинатися вранці з переконанням у власній вищості над рештою світу та в упевненості, що кожен проступок можна виправдати.

— Не змінюй теми, жінко!

— Я не змінюю, — відповіла вона спокійно. — Ти, купець та шляхтич, повинен знати, чому насправді ваші полки вдарили по племенах д’рисс та к’леарк. Що стояло тоді за рішенням вислати майже п’ять тисяч солдатів у гори. Ти був тоді молодий, напевне, ще не перейняв справ від батька, але ж не був дурним. То як, меекханцю? Скажеш мені правду? Тут і зараз, тільки ти, я та кілька слів правди про хтивість, зраду та порушення клятв?

Поволі, наче невидима сила змушувала його це робити, він опустив погляд.

— Це була помилка, тоді, чверть століття тому. Ми не повинні були цього робити.

— Помилка? Помилка? Тепер ви називаєте це помилкою, бо полки було вибито, а провінція заплатила за той похід кров’ю. Але якби вам удалося, це стало б безмірно слушним та справедливим рішенням, еге ж? Це була б чергова перемога меекханської зброї на шляху до загального миру та добробуту. Ніхто навіть не згадав би про контроль над торговельними шляхами між Меекханом та королівствами Даельтр’ед. Коли ви втратили гирло Ельгарану та порт у Понкее-Лаа, найкоротший шлях на південь проліг крізь наші землі. А ми не хотіли підписувати певні торговельні договори. Тож довелося — як завжди — говорити мечам. Опісля нікому і на думку не спало б згадувати щось про шовк, золото, слонову кістку, дорогоцінне каміння та приправи, що дорожчі за золото. Якби вам вдалося підкорити ті племена, лише дурень став би говорити про хтивість купців, які вирішили, що не платитимуть іссарам за право проїзду їхніми землями, за право користатися водою та супроводом. А офіцери виявилися б не корумпованими дурнями, ласими до грошви, а були б уславленими героями. Чи не так воно з вами, меекханцями? Чи правда служить вам наче забита шавка, що оббріхує того, хто вкаже на ваше почуття провини?

Він не ворушився, застиг, немов перетворившись на кам’яну фігуру. Лише його очі блискотіли.

— Чому ти намагаєшся це зробити? — запитав тихо.

— Що я намагаюся зробити, меекханцю?

— Спровокувати мене на бій. Принаймні вже двічі це зробила, а зараз стоїш переді мною в бойовій стійці. Судячи з кольору піхов твоїх шабель, немає значення, чи ти вже їх витягла — чи зробиш це наступної миті. Чи не ви говорите, що колір піхов меча іссара ніколи не бреше?

* * *

Вона застала його в садибі роду. Складений з каменя круглий будинок зі стінами завтовшки у дві стопи складався з кільканадцяти одно- чи двоособових кімнаток та однієї спільної їдальні. Йатех сидів у кімнаті, в якій до виїзду жив разом із Вернеаном, і вдивлявся в те місце, де зазвичай висіли мечі брата. Сталевий стрижень, що здавна стирчав у стіні, був обв’язаний червоною стрічкою.

— Коли? — запитав тихо.

— Минулого року. Кочівники на північних пасовиськах.

— Я не знав. Не попрощався з ним як треба.

— Я попрощалася за нас обох. І тітка, і дядько, увесь рід.

Він спер голову на обидві руки.

— Залишилися лише ми, Деано. З цієї гілки роду — тільки ти та я, — сказав здерев’янілим голосом.

Вона не знала, що відповісти. Не знала, що саме він мав на думці, хоча його голос був таким лячно спокійним і… ніяким. Вона знову відчула тривожні дрижаки на спині.

— Що сталося на рівнинах?

Він підвів голову. Кілька ударів серця напружено вдивлявся в неї.

— Я виконав обов’язок щодо роду та племені, — сказав мертво. — Душа не мала збитку.

Велика Матір!

— Ти вбив когось, хто побачив твоє обличчя, — це було не питання. — Йатеху? Ти це зробив, так? Кого?

Потроху, наче поконуючи внутрішній опір, він сягнув по запону і стягнув її. Вона завмерла, побачивши, що сидить у його очах.

— Ох, брате…

Він посміхнувся страшною, позбавленою й тіні радощів гримасою.

— Нічого не сталося, Деано. Ми те, що ми є, і нічого з цим не можемо зробити. Завтра буде краще.

«Ні, брате, — подумала вона, — завтра краще не буде. Я дивлюся в твої