BooksUkraine.com » Сучасна проза » Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко 📚 - Українською

Читати книгу - "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"

18
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Хеві Метал" автора Олександр Аркадійович Сидоренко. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 95 96 97 ... 115
Перейти на сторінку:
за вірусне відео з бокалами отримував депутат Родомський, монетизація виступів на «Таланті» належала каналу, лишалися тільки лайви, по яких постійно приходили клейми від володарів прав, але Іра все одно вирізала пісні Йоана й заливала на їхній канал з двома тисячами підписників. Ну, ще відеопривітання зі святами, якісь кумедні розспівування у гримерках, прогулянка з коляскою у Тростянці, яку зняли на монопод. Суто дрібниці. 

— І що там? — здивувався Ваня, бо він не очікував жодних грошей звідти — ніколи ж нічого не отримував. Якщо прийшло за три квартали, то… де за попередні? Відчуваючи цей слизький момент, Гєна розкрив свою барсетку, вийняв звідти портмоне й вимовив:  

— Там почті чєтирєста баксов, в основном за то відео, дє ти на фронте пойош «Ніч яка місячна», єго кто-то пєрєпостіл, і набєжало прілічно. 

Чотириста! Ого! Оце так несподіванка, завтрашній день народження вже лякав Бронзовий Голос країни значно менше, але ж це Трушин. Він завжди починає з гарних новин, а потім… 

— Але… — підказав директорові Ваня. 

— Ага, але. Значіт, там двє прокладкі, чєрєз коториє еті дєньгі можно получіть, грубо говоря, две трєті оні забірают. Наши чістиє сто восємнадцть долларов. Мінус моє… Корочє, сто рублей амеріканскіх тєбє отламуєтся, дєржи, — Гєна випростав з гаманця два полтішка й простягнув їх Вані. 

Права рука автоматично забрала гроші, поки Трушин не передумав. 

— Ваня, — гукнула його Мар’яна — малий тягнув її за руку до цирку й скиглив — мабуть, хотів попрощатися з левами. Але й розмову ще не скінчено. 

— Біжу, — збрехав він у відповідь і сказав Гєні: — Дякую! 

Двадцять директорських відсотків від ста вісімнадцяти… Десь двадцять три. Отже, виходить… Що Гєна щойно йому подарував п’ять баксів. «А скільки вкрав? — втрутилася внутрішня Мар’яна. — Та хоча б з цими авторськими, де тоді за попередні роки?» 

Та ні… Він міг спокійно лишити гроші собі, й ніхто б ніколи нічого не дізнався. Гєна почув про день народження й вирішив допомогти — він знає, що в ніякий Нетфлікс «Гуллівер» не продано, й розуміє, що в колишнього підопічного немає грошей. Ще один останній привіт, яких сьогодні щось траплялося забагато. 

— Дякую, — повторив Ваня. — Ти… знаєш… Дякую тобі за все, — він згадав, що досі не повернув директору гроші за жовтневу хату… Шість тисяч. Та скільки таких дрібниць було за всі роки? А цей же маленький гобіт все рахує, все пам’ятає, все нотує. Ваня раптом зрозумів, що зараз заплаче й обійме Трушина. А цього теж не можна було допустити. 

— Так, Ваня, ми пішли, нагониш до метро! — Мар’яна вирушила до зупинки й потягнула за собою малого, який ридав та відбивався. 

— Добре! — гукнув їй услід Ваня. Він розумів, що вдома дружина вип’є з нього усю кров. Усю останню кров, якщо вже говорити мовою оригіналу, який стоїть напроти й теж, ви тільки уявіть, сумує. 

— Ти тоже, Вань, нє обіжайся, ето самоє, за кампанію, — почав Трушин, ховаючи очі. — Надо било нам, конєчно, пожестче ідті. Больше коммєрції шоб. 

Ось на тобі — Йоан ледь тут не заридав, а він про «пожестче». 

— Ми йшли, як йшлося, — сказав Ваня якомога м’якше. — Ми не могли по-інакшому. 

— Та чего нє моглі? Моглі. Надо било дєлать, как всє дєлают. 

— Це як хто? Як Вінник? 

— Та хотя би. А ти всєгда хотєл, шоб по совєсті. А людям нє надо по совєсті, людям надо хайп. 

Ти диви, набралося воно актуальної термінології, а само слухає в машині пісні Боярського з «Трьох мушкетерів» і засинає під Шаде. Й так десятиліттями! 

— Та я єбать нє хотєл, — вигукнув Гєна, що за його Євангелієм означало крайній ступінь роздратування. — Дєтям, — і Трушин подивився на Стьопу, якого Мар’яна взяла на руки, намагаючись вгамувати істерику, — ім же похуй — стєсняєтся папа какой-то хєрні лєвой ілі нєт. Ім надо, шоб папа бил і пріносіл подаркі. І єслі для того, шоби отдать ребьонка в нармальний садік, папє надо нє бить тєрпігорцем, нє вийобиваться, взять ухоженую тьолку за руку і сдєлать від, шо у ніх любовь, то надо нє вийобиваться. Потому шо потом надо в школу нормальную. І квартіру! Свою! І так, шоб нє с бродягамі под окном, понімаєш? 

— Я розумію… Але ж не все так… 

— Та похуй, єщьо раз говорю, всьо раді дєтєй, а ім похуй, їх нада подимать. А то оні будут потом нюхать клей… а нє… 

— А не вітамін, — підказав колишньому другові Ваня. — Так, Гєша, не псуй момент. Я тобі дякую. Щасти там… вам. Всім вам, — він нахилився й обійняв товстунчика в дублянці, впершись підборіддям у його громіздкий капюшон. Трушин обійняв його у відповідь й міцно стиснув на секунду, а потому одразу відпустив. 

Прибуття сліз на першу платформу мало бути з секунди на секунду, тому Ваня розвернувся й вирушив до метро. 

— Єслі будут звоніть по концертам, я дам твой тєлєфон, — крикнув йому в спину імпресаріо. Ваня коротко озирнувся і махнув рукою — це ж треба, навіть не буде свої інтереси вішати на гонорар, просто переправлятиме на артиста. Сльози прибули, платформа стискалася, пасажирам ставало нічим дихати. 

Ваня дійшов до станції метро «Університет» хвилин за сім, не більше. Але своїх не наздогнав — версія з таксі відпадала, тому лишалося два варіанти: або дружина сіла в якусь маршрутку, або влаштувала собі крос до метро. Більш ймовірним видавався перший варіант, але ж вона не знала Києва, та й сумнівався Ваня, що десь тут проходить маршрут на Червоний Хутір — не ті краї. 

Він набрав дружину — не відповідає. Написав їй у телеграмі: «Ви де?», дослав ще «Я біля метро», і все кружляв на місці, намагався вигледіти високу жінку з дитиною на руках. Глухо. Може, десь у підземному переході? А телефон у кишені й руки зайняті Стьопою? Про те, що вона просто не хоче з ним розмовляти, Ваня вирішив поки не думати. 

 

Горло ще стискав смуток після останньої розмови з Гєною: не міг осягнути, як це так — він тепер сам по собі? Відтепер сам за себе відповідає? І може спокійно співати «Я свободєн», тому що дійсно вільний, бо нікому не потрібний? Невже цього сніжного вечора він стає дорослим — з купою боргів на карті, без концертів у сезон корпоративів, з дружиною, яка його ненавидить, та сином, який його не любить? І з сотнею доларів на кишені, які, між іншим, слід поміняти на гривні. 

На районі, певно, всі обмінники вже зачинені, але ж тут — центр, тут постійно гуляють гроші, тож якийсь цілодобовий кантор

1 ... 95 96 97 ... 115
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"