Читати книгу - "Таємничий острів"

— Він бачить поки що тільки море, — зауважив Гедеон Спілет, — і воно, можливо, не викликає в нього бажання втекти.

— Слушно, — відповів Сайрес Сміт. — Поведімо його до узлісся на плоскогір’ї. Там випробування буде переконливішим.

— Між іншим, тікати йому все одно нікуди, — зауважив Наб, — містки-бо розведені.

— Атож! — засміявся Пенкроф. — Ох, і злякався ж він твого Гліцеринового струмка! Та цей гицель одним махом перестрибне через нього!

— Побачимо, — тільки й сказав інженер, пильно дивлячись у очі підопічного.

Колоністи повели невідомого до гирла річки Вдячності й звідти піднялися на плоскогір’я Широкий Обрій.

Підійшовши до узлісся, де росли величезні стрункі дерева, листя яких погойдував легкий вітерець, невідомий спинився, на всі груди вдихнув п’янкого лісового повітря, і з них вирвалося довге, глибоке зітхання!

Колоністи стояли трохи ззаду, готові миттю піймати дикуна, якби той кинувся тікати в ліс.

І справді, якоїсь миті бідолаха мало не скочив у струмок, що відокремлював од них ліс, — на секунду м’язи на його ногах напружилися… Та за хвилину невідомий відступив назад, присів на землю, і з його очей збігли дві великі сльозини.

— А! — вигукнув інженер. — Ти плачеш? Отже, ти знову став людиною!

Розділ XVI

Нерозгадана таємниця. — Перші слова невідомого. — Дванадцять років на острівці! — Перші зізнання! — Зникнення. — Сайрес Сміт не втрачає віри. — Спорудження вітряка. — Перший хліб. — Героїчний вчинок. — Чудесні руки!

Так, бідолаха справді плакав. У його заснулій свідомості майнув якийсь спогад, і, як сказав Сайрес Сміт, сльози відродили в ньому людину.

Колоністи відійшли, зоставивши невідомого на плоскогір’ї, щоб той відчув себе вільнішим, та він і не думав скористатися наданою волею, і незабаром Сайрес Сміт відвів його до Гранітного палацу.

Через два дні після тієї сцени невідомий уперше нібито виявив бажання взяти участь у щоденних турботах колоністів. Він вочевидь усе чув і розумів, але вперто не хотів розмовляти з ними, бо якогось вечора Пенкроф, приклавши вухо до дверей його кімнати, почув, як той бурмоче:

— Ні! Не тут! Ніколи! Нізащо!

Про почуте моряк розповів друзям.

— Тут прихована якась жорстока таємниця, — мовив Сайрес Сміт.

Невідомий почав працювати на грядці, застосовуючи сільськогосподарське знаряддя, але досить часто кидав роботу й довго стояв задуманий; інженер радив друзям не чіпати бідолаху в такі хвилини й поважати його тягу до самоти. Якщо ж раптом хтось із колоністів ненароком підходив до невідомого, той тікав і його груди здригалися від стримуваного ридання.

Може, його мучило сумління? Напевне, так воно й було, і якось журналіст, не втримавшись, промовив:

— Якщо він не говорить, то, гадаю, лише тому, що муситиме поділитися надто тяжким зізнанням.

Колоністам довелося набратись терпіння і чекати.

Через кілька днів, 3 листопада, невідомий, що працював на плоскогір’ї, зупинився, як не раз бувало, випустив із рук лопату, і Сайрес Сміт, котрий неподалік спостерігав за ним, побачив, що в бідолахи знову течуть сльози.

— Друже, — промовив він.

Невідомий відвів очі, а коли інженер хотів узяти його за руку, різко відсахнувся.

— Друже, — твердішим тоном повторив Сайрес Сміт, — я хочу, щоб ви подивилися мені в очі.

Підкоряючись його волі, невідомий глянув інженерові в обличчя, мов загіпнотизований. Він хотів кинутись тікати. Але вираз його обличчя враз змінився. Його очі кресали блискавки. З горла намагалися вирватись якісь слова. Він уже не міг стримуватися!.. Нарешті, схрестивши руки на грудях, невідомий глухо пробелькотів:

— Хто ви?

— Ми так само зазнали аварії, як і ви, — відповів глибоко схвильований інженер. — Ми привезли вас сюди, в коло таких самих, як ви, людей.

— Таких самих людей, як я?.. Таких не буває!

— Ви серед друзів…

— Серед друзів?.. У мене — друзі?! — вигукнув невідомий, затуляючи обличчя руками. — Ні!.. Ніколи!.. Пустіть мене! Пустіть мене!

Він побіг на край плоскогір’я, що високо здіймалося над морем, і довго там стояв, немов закам’янілий.

Сайрес Сміт підійшов до друзів і розповів їм, що сталося.

— Так, у житті цього чоловіка є якась таємниця, — сказав Гедеон Спілет. — Мені здається, що саме муки сумління розбудили в ньому людину.

— Сам не знаю, кого ми сюди привезли! — скрушно мовив моряк. — Якісь дивні в нього таємниці…

— І все ж ми повинні їх поважати, — жваво підхопив Сайрес Сміт. — Навіть якщо в минулому він і скоїв гріх, то вже був жорстоко покараний і спокутував найтяжчий злочин.

Дві години незнайомий лишався сам-один на березі моря, поринувши в спогади про минуле… Напевне, дуже сумне минуле. Колоністи не спускали з нього очей, але уникали порушувати його самоту.

І ось після тривалих роздумів він нібито на щось відважився й підійшов до інженера. Очі невідомого почервоніли від сліз, але він уже не плакав. На його обличчі застигли скорбота і приниження. Здавалося, він був наляканий, присоромлений; йому хотілось скулитися, стати непомітним, очі його потупилися…

— Пане, — звернувся він, — ви і ваші приятелі — англійці?

— Ні, — відповів інженер. — Ми американці.

— Ага! — сказав невідомий і стиха додав: — Тим краще…

— А ви, друже? — запитав інженер.

— Англієць, — поквапливо відповів той.

І, ніби ці кілька слів коштували йому величезного напруження, він одійшов від берега, по якому, неймовірно схвильований, ходив то в той, то в другий бік від водоспаду до гирла річки Вдячності.

Через якийсь час, проходячи повз Герберта, він раптом зупинився й хрипко запитав:

— Який зараз місяць?

— Грудень, — відповів Герберт.

— А рік?

— Тисяча вісімсот шістдесят шостий.

— Дванадцять років! Дванадцять років!.. — закричав невідомий і знову заходив берегом.

Герберт розповів друзям про цю розмову.

— Той бідолаха, — зауважив журналіст, — загубив лік місяцям і рокам.

— Так, — погодився Герберт. — Очевидно, він просидів дванадцять років на острівці, коли ми його знайшли!

— Дванадцять років! — повторив Сайрес Сміт. — Дванадцять років цілковитої самотності, та ще й, можливо, із страшною плямою на совісті!.. При цьому затьмарився б і найясніший розум!

— Мені чогось здається, — додав Пенкроф, — що цей чоловік не зазнав корабельної аварії, його просто висадили на острівці Табор, щоб покарати за якийсь злочин.

— Напевне, ви не помиляєтесь, Пенкрофе, — відповів журналіст. — Але якщо це так, то люди, котрі покинули його на острові, якогось дня неодмінно припливуть по нього!

— І не знайдуть його, — додав Герберт.

— Тоді, — мовив Пенкроф, — треба повернутися і…

— Друзі, — урвав його інженер, — не варто обговорювати це питання, поки не дізнаємося, в чому річ. Я впевнений, що бідолаха дуже багато вистраждав, що він зазнав страшної кари за свої гріхи, хоч би які вони були, і що він сам знемагав від бажання покаятися в них. Не квапте його! Не сьогодні-завтра він, безумовно, сам усе розкаже, і тоді побачимо, як бути далі.