Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

Те, що «тут щось відбувається», я відчував у його віршах, особливо в тих рядках, які наближалися до нероздільного та заторкували той пласт, який розташований безпосередньо там, де все осідає, ніби роса й туман, не залишаючи суттєвих наслідків. Невизначене тут ще доволі сильне. Про нього згадується, наприклад, ось тут:

Це останнє причастя перед походом до Орпліда[499]. У вірші відлунює гарна рівновага між свідомим і несвідомим, а також між безпекою і болем. Так човен із доброю посадкою пливе прикордонними річками.

А сам вірш — він називається «Співи» — залишається. В доробку мають значення точки світла. На довгих шляхах розростається пустеля; час стає мукою — зажура, якою вже був просякнутий увесь романтизм, усе це «не знаю, що б то мало означати» стає по-сучасному інструментованим смутком. Я маю перед собою «Твори» (1960), і ось, шукаючи у змісті одне слово, знаходжу там ніби етикетки з крамниці прянощів:

Сни

Сновидіння

Трипер

Туга

Турин І

Тут уже можна здогадатися, яку страву готують. До речі, останні строфи як «Туги», так і «Турину І» дуже гарні.

Успіх поетові принесли такі вірші як «Трипер» і «Морг». Проте слід розрізняти аплодисменти й кредит [довіри]. Що більший кредит або та міра, якою автора сприймають усерйоз, то сильніше створює наближення. Те, що впадає в око, те, що засліплює — естетично, політично або просто через несподівані ефекти, — це не будівля з її стінами, погребом або підлогами, а упорядження: домашній бар зі шльондрами, ріксдорфська[500] какофонія. Все це лаштунки; тут годі визначити за самими лише аплодисментами, чи п'єса ледь доживе до кінця сезону, чи її ставитимуть триста років поспіль.

Віддати належне авторові можна не так через похвалу, як тим, щоб побачити його карму і його трагіку, які все більше поєднуються з часом у їхньому вбивчому герці. В кращому разі тут може бути лише добрий поєдинок, в якому успіхи обертаються проти автора. Час бере участь у формуванні творів і картин, навіть якщо залишає шрами.

У часи «ще до муру[501]» я частенько літав до Берліна, аби зустрітися з братами, які приїздили із «зони[502]»; ми зупинялися у невеличкому готелі неподалік від Ангальтського вокзалу. Я навідувався також до Ернста Нікіша[503] та інших друзів.

Мені добре закарбувався в пам'яті один вечір у Ґоттфріда Бенна, з яким я певний час листувався. Я охочіше зустрівся б з ним на Середземному морі, на узбережжі, де можна перевести подих, як то робить людина, що вийшла із в'язниці, адже там, на морському березі, йому було добре. Проте він написав мені, здається, саме тоді, коли я був у Монтекассині: «Охоче приєднався б до подорожі на південь, але мені треба дотримуватися стількох правил дієти (язва дванадцятипалої кишки), взяти із собою стільки медикаментів (ревматизм), запакувати стільки скляночок із мазями (екзема), що я не наважуюся зрушити з місця. До сімдесяти років я міг змушувати своє тіло робити що заманеться; воно тримало удар і виконувало все, що мені подобалося. Аж раптом великий занепад, і від безглуздих слів «алергічний» та «нейровегетативний» я не маю жодної користі, вони нічим мені не зараджують».

Лікар-дерматолог, змушений брати в дорогу скляночки з мазями, — все це виглядало не надто приємно. На жаль, невдовзі прийшов лист із чорною рамочкою, які все частіше запурхували в мій дім.

Ґоттфрід Бенн — один із багатьох пасторських дітей, якими протестантський пасторат збагатив літературу. Париж чи Рим більше пасували б йому, ніж Берлін, але батьківщину не вибирають.

Тоді, коли я навідав його на Боценер-штрасе, він ще був здоровим і в доброму гуморі. Квартира на першому поверсі походила, здається, ще з часів Ґрюндерства[504], вона пережила навіть вогняні бурі під час війни. Не в останню чергу Бенн багато в чому завдячує війську. В обох світових війнах він брав участь як військовий лікар. У громадянській війні однострій є навіть кращим маскуванням, ніж на фронті. А для Бенна маскування знадобилося б, оскільки деякі знавіснілі переслідувачі спеціалізувалися саме на ньому, та ще й із таким завзяттям, яке збентежило б навіть Гіммлера. В абсурдному листуванні, яке з цього розвинулося й було почасти викопане із забуття невтомним Йозефом Вульфом, якось навіть зайшла мова про те, чи не є прізвище «Бенн» скороченням від семітського імені.

Коридор без вікон типової «берлінської квартири». Вітання в напівтемряві було приязним. Європейська ввічливість уже майже стала другою натурою, як для людей із Далекого Сходу. Знак зодіака Телець, як мені здалося, не дуже пасував йому; відверто кажучи, він скорше підходив дружині. Вона стояла поряд із ним, у тьмяному світлі я бачив її повняве спокійне обличчя та густе рудувато-русе волосся, в якому світилося одне вигоріле на сонці пасмо. Вона говорила мало, але здавалося, ніби її присутність надавала розмові особливого виміру. Такі партнери в шлюбі трапляються, але доволі рідко; сказати, що вона розумілася на мистецтві слухання, було б применшенням. Її мовчання було радше сприятливим для розмови, воно надавало їй тіла, ніби резонатор: через спільну вібрацію. Аж тут вона обернулася до кухні, і якусь мить я мав зачекати у квартирі.

То був бляклий день — ординаторська кімната здалася мені доволі