Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

похмурою. Але, очевидно, тут були потужні лампи, адже дослідження шкіри передбачають доскіпливий огляд. Кушетка, обтягнута темною шкірою чи клейонкою, яка служила для обстеження, була вкрита газетами, які почасти навіть лежали розкидані по підлозі; все це нагадувало затяжне післяобіднє читання. Поряд із кушеткою стояв штатив, який утримував скляний циліндр, а з нього звисав гумовий шланг. Апарат для великих ін'єкцій, крапельниця; за словами Бенна, цей інструмент уже став музейним.

До речі, цей кабінет відвідували не так уже й часто — чи він навіть сказав: майже вже не відвідували? — але, здавалося, він цим не надто переймався. Можливо, люди тільки заважали йому в його медитаціях. У проміжках між консультаціями він писав закарлючками на рецептурних бланках листи або навіть начерки віршів.

Він кивнув на газети: «Здається, ми разом знову маємо неприємного противника, але, як на мене, вони можуть навіть написати, що я займаюся розпустою з мухами, — мені байдуже».

Потім я мав нагоду зазирнути до практики дружини — різниця була разючою. Переді мною постала візія витонченого порядку — небагато металу, темне дерево, можливо, махаґоні, з перламутровими інкрустаціями; все це створювало враження спокійної, точної роботи. Видаляти зуб у такому кабінеті — то, напевне, майже задоволення.

Коли двері відчинилися й знову зачинилися, у мене виникло відчуття дежавю. Аж тут із пам'яті виринула маленька майстерня Марі Лорансен[505]. І там також сам факт роботи майже повністю розчинявся в насолоді: тоді — в зелених і рожевих барвах, а тут — у сріблястому й каштановому. Все-таки краще за прибуток без роботи є робота без поту, 'робота як гра.

Потім ми сіли за трапезу, від якої годі було відмовитися. Омарові шийки в майонезі, старе бургундське вино — про дванадцятипалу кишку тоді ще мова не йшла. І тут напрошувався лише один висновок: справжній відпочинок — це коли натрапляєш на розумні голови, здатні подолати індивідуальні, інституційні й регіональні кордони та ще й наділені дещицею арістофанівського гумору.

То ніби маленька каюта на «Титаніку», коли в коридорах панує неспокій. Тут і там переливається через край вода, підхоплюючи обривки газет, соломинки, щось невизначене, вже й перший труп. Щури пищать під дверима. Сервіс уже не працює, але в шафці ще залишився запас — імпортні делікатеси, коньяк «Теннессі». Така картина належить до стилю нашого століття; я призвичаївся до цього ще з Першої світової. За таких нагод загострюються відчуття, спадають на думку дотепні зауваги. Фізична безпека доволі нікчемна, і при цьому наростає духовна присутність. Усе це неперетравний матеріал для Левіафана, він його виплюне.

«Птолемеї та мавританці[506]» — текст, де нас міряють під одну лінійку; Бенн зробив до нього декілька зауважень. Середземне море; вежі Антиб[507]: «фантастична річ»; я послав йому звідти світлину. Історія: «Так безголосо й беззвучно рептилія не відходить». Я довідався про те, чого ще не знав: як лікар він був присутній при розстрілі Едіт Кавел[508] (12 жовтня 1915 року). Про самогубства солдатів та їхні причини. Потім була згадка про Спарту, де під час Другої світової він працював управителем, що також було для мене новиною, але дещо прояснювало, зокрема близькість до самогубств.

Потім говорили про подорожі, ще раз Середземне море. Його дружина: «Якщо ти хочеш розповідати про свої подорожні знайомства, я тим часом відлучуся», — очевидно, це була фраза для того, щоб вийти на кухню. Бенн пішов до бібліотеки, щоб принести свій звіт про трагічний кінець міс Кавел; разом із ним він приніс книжечку «Відвідини острова Ґодесгольм», що недавно вийшла друком.

Він знову підсів до мене: «Знаєте — це найрафінованіше з того, що ви написали». Потім він погортав томик і взявся читати один уривок, присвячений меті, яку можна досягти через наближення, але не перевершити. На якусь мить з'явлення стає ідентичним із буттям, хвиля — з морем.

«Завжди повторювалося те саме: щось ОДНЕ підіймається з роз'єднаного та огортається блиском. Таємниця була невимовною, але всі містерії про це натякають і ведуть про це мову, тільки про це. Лукаві шляхи історії, що здаються такими заплутаними, підводять саме до цієї істини. До неї наближається також кожне людське життя з кожним днем, кожним кроком. Ось що було темою всіх мистецтв, і саме звідси визначатиметься кожна думка за своїм рангом. Тут була перемога, яка все увінчувала й усувала гіркоту з будь-якої поразки. Пилинка, хробак, убивця брали в цьому участь. Не існувало нічого мертвого в цьому світлі, жодної темряви».

Він поклав книжку на канапу між нами й промовив: «Що ж це? Що ж це? (…) Та це ж пеніс! Це може бути тільки пеніс!»

282

Монолог міг тривати й далі, аж тут зайшла Ільза Бенн із кавою — це міг бути й коньяк або келих шампанського. Хай там як, але ми залишалися разом ще якусь годину, протягом якої й далі зберігався гармонійний настрій. Потім я поїхав назад до готелю, розмірковуючи над цією зустріччю.

Щось у ній зачепило мене більше, ніж розмова про книжки, людей, факти, навіть більше, ніж блиск та злидні письменника, який кидає зграї шматок самого себе, чиє важке дихання змішується з тріумфальними фанфарами. За автором та його зусиллями пробитися крізь темряву тягнеться ніби якесь бліде пасмо світла, ніби хвіст комети.

Теперішнє приносить більше, ніж розповідь і роздуми — єдність у безчассі, а не лише в часі. Повіки поета тріпочуть над опуклими очима з м’яким помахом голубиних чи совиних крил. То був погляд мрійника, який може розвинути сильні нахили, збудити прихильність, але бути здатним до страждання. Адже на страждання треба таки бути здатним. Так воно і є. За словом стоїть мовчання. Якщо я правильно пригадую, то одного разу він порівняв слова з війками[509], які намацують буття. Але спершу треба намацати потрібне слово. Кожне слово здобуває свою вагу, коли його торкаються, відкривають заново. Поетові достатньо невеликого запасу слів, обмеження для нього навіть необхідні. Надмірність зачаровує як у келиху, так і в морі.

Достатньо двох віршованих рядків, аби залишитися вірним певному поетові. Я взяв із собою вірші й ще раз перечитав строфи, які зворушили мене