Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Волокін повернувся до спальні. Генерал, скоцюрблений на вологих простирадлах, досі клацав зубами, бурмочучи якусь незрозумілу лайку. Він узяв ложку. Закасав рукав. Вичавив лимон, як вичавлюють устрицю. Висипав порошок із пакетика в сік.

Узяв квадратик із марлі й поклав його на попільничку, яку приніс до спальні з усім іншим. Відкрив пляшку зі спиртом, затулив отвір пальцем і намочив марлю. Понишпоривши в кишенях, знайшов там запальничку й викресав вогонь. Полум’я було спокійним, рівномірним, синюватим. Він розмістив над ним ложечку. Поверхня рідини затремтіла. Волокін так сильно спітнів, що краплі поту спадали з його обличчя на край тумбочки.

Він знову схопив клаптик марлі. Занурив його в гарячу суміш. Дуже обережно поклав ложку й узяв із другої залізної коробки шприц. Витиснув із нього крихту повітря, що там була, кілька разів натиснувши на поршень, потім устромив голку у змочену марлю, що правила за фільтр. Повільно набрав рідину. Отрута підіймалася, водночас небезпечна й жадана. Рука затремтіла.

— Хочеш, я це зроблю? — запитав Каздан у нього за спиною.

— Відпадає, — усміхнувся росіянин. — Я не хочу спокушати поліцію.

Тіло Волокіна терпіло нелюдські муки. Кожна частинка його плоті всмоктувалась у шприц. Так, мабуть, почувався Одіссей, прив’язаний до щогли, слухаючи спів сирен.

Коли поршень піднявся до максимуму, він прошепотів до Каздана:

— Потримайте, — і, подавши йому шприц, підійшов до скелета.

Поставив коліно на ліжко. Просунув руки під пахви старого. Підняв його легко, без зусиль. Генерал важив не більш як сорок кілограмів. Очі в нього спалахнули божевільним вогнем.

— Ти не Аніта.

— Я не Аніта, діду, але я маю те, що тобі треба.

— Ви приготували укол?

— Усе готове. Дай-но подивитися на твої вени.

Волокін закасав йому лівий рукав піжами. У згині ліктя він побачив густе мереживо струпів та почорнілих вен. Те саме було на правій руці. Росіянин відсунув ковдри й обстежив ноги лежачого. Там картина була не ліпшою. Усе покрите запеченою кров’ю, вени, заражені й забиті гематомами, змережували шкіру аж до литок. Аніта, якась стара, що, певно, робила йому уколи, була, мабуть, так само вправна у цьому ділі, як він у плетінні спицями. Розстебнув його піжаму. Ще один жах. Груди старого були пошматовані й порізані в усіх напрямках. Арно їх попередив: Лабрюйєр калічив себе протягом багатьох років. Зробити укол у вену такому суб’єктові просто неможливо. Волокін оглянув найінтимніші місця, куди було б можна його зробити. Заглянув під язик. Під яйця. Неможливо. Старий був суцільною інфекцією. Кожна точка на його тілі фліртувала з гангреною.

Залишався тільки один вихід.

Фокус, який він ніколи не намагався зробити. Ані собі, ані комусь іншому.

— Шприц.

Шприц упав на долоню. Спазми. Знову героїн обпалив йому пальці. На якусь блискавичну мить він побачив себе з голкою в тілі. Пережив відчуття блаженства, що розповзалося по тілу.

— Тримайте його. Я зроблю укол.

— Куди?

— В око.

— Ти схибнувся?

— Це кайф останньої надії. Легенда серед нариків.

— А якщо ти виколеш йому око? Або він здохне від такого уколу?

— У цьому й проблема.

Каздан відступив ліворуч і схопив страховидло за плечі. На якусь мить генерал очуняв. Його очі вивалилися майже на рівень орбіт. Вони були затягнуті жовтавою плівкою, просякнутою гарячкою і жахом.

— Не рухайся, діду. Через п’ять хвилин ти благословлятимеш мене…

Старий дико загорлав. Волокін надавив йому на обличчя збоку. Великим і вказівним пальцем розкрив праве око. Райдужна оболонка й зіниця притиснулися до носа, потім відхилилися в протилежний бік, ніби втікаючи. Волокін наблизив до ока голку шприца. Він побачив мережу капілярів, поряд із переніссям.

Прицілився. Затримав подих. Доторкнувся кінчиком голки до рогової оболонки. Ніякого спротиву. Волокін натиснув ще. Генерал більше не кричав, він блокував горло власним виттям, яке вилетіло звідти останнім пронизливим зойком. Росіянин натиснув на поршень і пережив таке відчуття, ніби його власні вени спорожняються. Десь далеко на периферії своєї свідомості відзначив позитивні результати. Білок ока не наповнився кров’ю. Не схоже, щоб Лабрюйєр відчував сильний біль. І очне яблуко не вискочило йому на обличчя.

Волокін порахував до десяти, а тоді витяг голку, дуже повільно. Він чекав невідомо чого. Фонтану крові. Слизу, що почав би витікати з рани. Проте нічого не сталося. Волокін відступив з гупанням у голові та шприцом у руках, тоді як старий завмер нерухомо на подушках, нарешті нібито заспокоївшись.

Каздан, усе ще тримаючи їхнього пацієнта за плечі, підвів погляд:

— Усе гаразд?

Волокін усміхнувся. Принаймні спробував усміхнутися.

— Зі мною не дуже, але з ним, думаю, все гаразд.

— Через скільки часу це подіє?

— Мозок нашого героя вже прочищається. Через кілька секунд він буде у формі.

50

Волокін сказав правду. Через тридцять секунд генерал розплющив очі. Його звужені зіниці блищали радісним, умиротвореним блиском. На губах проступила усмішка.

— Мені добре…

Він завершив фразу тихим хихотінням, призначеним для особистого користування. Потім, здавалося, пробудився до реальності й усвідомив, що біля його узголів’я стоять двоє бевзів.

— Хто ви?

— Діди Морози, — сказав Каздан.

— Ви злодії?