Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

ДЗЕНЬ-ДЗЕНЬ-ДЗЕНЬ…

Звуки явно металевого походження. Вони дзвеніли в цьому схожому на барак будинку, ніби якісь страхітливі цимбали, настроєні на ритми небуття. У цій порожнечі, що ніби всотувала весь той дитячий страх, від якого він так ніколи й не зміг визволитися.

Звуки стихли. Волокін схопив Каздана за плече і сказав:

— Це на другому поверсі.

Каздан пішов перший. Вони вийшли з вітальні в коридор. Наприкінці коридору сходи. Вони піднялися ними вгору. Коли йшли, пилюка поглинала звуки їхніх кроків.

ДЗЕНЬ-ДЗЕНЬ-ДЗЕНЬ…

Між дзеньканням пролунав голос:

— Аніто… стерво… швидше… здихаю!

Другий поверх. Волокінові здавалося, ніби ноги грузнуть у піску. Крім моторошних звуків, ще якийсь страх перевертав йому шлунок. Страх, що прийшов із далекого й туманного минулого. Щось таке, що жило в ньому постійно й чого він ніколи не міг позбутися. Це було la madeleine Пруста, але у своїй жахливій версії.

ДЗЕНЬ-ДЗЕНЬ-ДЗЕНЬ…

І раптом до нього дійшло. Голос. Цей хрускіт старого діда, опанованого люттю, нагадав йому власного діда. У нього не залишилося жодних спогадів про того мерзотника, крім його голосу. Старий поганець, коли його розпалювала горілка, провалювався у стан люті — мертвотної, пронизаної ненавистю, вбивчої… Волокін пам’ятав тільки про це. Про лютий рев, про щем у горлі, який віщував лихо. Але він ніколи не згадував про те, що було потім. Ні про удари. Ні про приниження. Ні про покарання.

— АНІТО!

Другі двері, ліворуч. Волокін запитав:

— Може, постукаємо?

— Немає сенсу.

Каздан ухопився за ручку дверей у ту саму мить, коли за дверима пролунав розпачливий крик:

— СТЕРВО! Я… Я… Я…

Вони увійшли. Волокін сподівався на все, навіть на найгірше, але побачив картину, яка була йому добре знайома. Кімнату у стані цілковитого безладу. Одяг на підлозі. Тарілки зі скислою їжею. Тарганів, що бігали по ній. Стіни, занурені в сутінь, обклеєні тими ж таки вологими та відстовбурченими шпалерами. Усе це освітлене двома лампочками, що горіли біля узголів’я ліжка, золотавого відтінку, схожі на свічки.

Величезне ліжко заповнювало кімнату, поховане під ковдрами, під пом’ятими простирадлами, під безладно розкиданими подушками.

Старого там не було.

І голос його завмер.

Волокіну спала одна думка, але реакція Каздана була швидшою. Він схопив ковдри й відгорнув їх убік одним ривком. Якесь крихітне створіння скулилося на самому дні ліжка, ніби нюхаючи власне лайно. Вчепившись у простирадла, той чоловік невпинно тремтів. У Волокіна було таке враження, ніби вони щойно підняли камінь — і відкрили під ним сколопендру, з безліччю ніжок, із блискучою спиною.

Каздан нахилився й перевернув його. Обличчя мерця, голий череп, глибоко втягнуті в рот зморшкуваті, як у мумії, губи. Очі провалені на саме дно орбіт, майже невидимі. Шкіра, як у риби, тонка, прозора й ніби райдужна. Живий труп пробелькотів між риданнями:

— Аніто… Мені треба… Мені треба або я здохну…

Каздан випростався.

— Що з ним? Треба знайти те, чого йому треба. А то він прослизне в нас між пальцями.

Волокін нічого не відповів. Він був розчарований. Цей голос був йому незнайомий. І кімната не була схожа на кімнату його бридкого діда. Тут була якась таємнича відсутність. У голосі. В тілі. У кімнаті. Відсутність, яка розривала серце старого. Ось що відразу відчув Волокін у повітрі, в домі, в цю різдвяну ніч, сповнену лютого розпачу.

Лабрюйєрові була потрібна його доза.

— Залишайтеся тут, — пробурмотів Волокін.

Він вийшов із кімнати. Спустився сходами. Мало не заблукав у кімнатах, надто великих, надто темних, натикаючись на меблі та одвірки. Нарешті знайшов кухню. Холодильник. Спрямував світло на його полиці. Старі сардини. Рештки томатної пасти. Масло. Сир. Усе в дуже малих кількостях. Ніби для того, щоб годувати мишу.

Волокін нахилився й понишпорив у відділенні для овочів. Там були залізні коробки. Відкрив першу: шприци. Відкрив другу: гумові джгути для передавлювання вени та малі ложечки. У третій пакетики з пергаміну. Йому не треба було й відкривати їх, щоб довідатися про вміст. Ліки для генерала постачалися не службою соціальної безпеки.

Росіянин дістав інструменти, потім нагрів води в каструлі, довівши її до кипіння. Опустив у воду друшляк і вкинув у нього дві перші коробки, утворивши імпровізований автоклав.

Заховав руки в рукави. Схопив друшляк. Виклав його вміст собі на згин ліктя. Знову відкрив холодильник і знайшов там половинку засохлого лимона. Вільною рукою дістав з останньої коробки білий пакетик. Пальці його тремтіли. Краплі холодного поту, попри гарячу пару, виступили на тілі від корінців волосся до нігтів на пальцях ніг. Контакт із наркотиком. Наближення кайфу…

Він мусить витримати.

Він мусить.

Піднявся на другий поверх. Поклав пакетик на тумбочку біля ліжка. Розклав інструменти. Скинув куртку. Висунув руки з рукавів. Піт заливав йому обличчя.

— Що ти в біса робиш?

— Приводжу до тями нашого свідка. Наш старий перебуває у стані ломки, от і все.

— У його віці?

— Диявол не зважає на вік, мій старий друже.

Лабрюйєр, усе ще перебуваючи в позі зародка, тремтів у конвульсіях. Руками в рукавичках росіянин відкрив одну з гарячих коробок. Узяв ложку, потім схопив згорнутий клаптик пергаміну. Дуже обережно, одним пальцем, його відкрив. Порошок був там. Пальці тремтіли, але він тримався. У нього було таке відчуття, ніби він плаває десь угорі, над собою. Порошку в пакетику було більше грама. Він не знав,