Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Одіссея Святвечора для них тривала.

49

Автострада на тлі неба.

Колір гудрону на тлі кольору індиго.

Коли пробило північ, вони заглибились у велике передмістя. Справжній лабіринт кварталів та кам’яних будівель. Зовсім безлюдний. О пів на першу ночі вони зупинилися перед будинком 64 на вулиці Саді-Карно у Вільмомблі. Обидва мовчки дивилися на залізну браму та цегляний мур. Над муром повільно розгойдувалися на вітрі чорні верхівки дерев. Бракувало тільки скляних скалок, заліплених у цемент, щоб завершити цю картину. Садиба генерала Лабрюйєра дуже добре відповідала цій різдвяній ночі, що радше скидалася на ніч кінця світу. Вони вийшли в холод.

Брама виявилася не замкненою. Волокіну досить було повернути ручку, щоб вони змогли увійти в сад. Він поглянув на Каздана, за величезним силуетом якого не було видно світляних кіл навкруг вуличних ліхтарів, і знаком показав, щоб той ішов за ним. Темрява зімкнулася над ними. Високий мур огорожі. Столітні дерева. Жодного освітленого вікна. Двоє партнерів помітили стежку й пішли по ній. Сад був занедбаний. Бур’яни та пирій росли тут замість трави і квітів на моріжках. Кущі були високі, чорні й переплутані, вони чимось нагадували запилюжених овець. Колючі чагарі, схожі на покинуті рулони колючого дроту, оточували всю територію.

— Даремно ми сюди приїхали, — промурмотів Каздан. — Старий помер. Або давно кудись виїхав.

— Побачимо.

Ступивши кілька кроків, вони опинилися біля східців, що вели до будинку. Досить велична будівля, майже палац початку двадцятого сторіччя, з декоративними прикрасами, характерними для французьких замків. Чорна цегла. Гостроверхі вежки. Арка-маркіза, вигнута дугою. Ґанок, оздоблений витворами декоративного мистецтва, подібними до тих, що прикрашають найдавніші входи до метро. Але сама будівля була наглухо зачинена, наче бункер. Усі віконниці зачинені. Шматки гіпсу, розкидані у траві. Ґанок усіяний скалками скла. Справжня руїна.

Волокін почав схилятися до думки Каздана. Тут ніхто не жив уже років із десять. Мабуть, Арно роздобув інформацію не з перших рук.

Вони піднялися східцями. Ґратчасті двері взяті на засув, але скло у віконечку розбите, між залізними ґратками зіяє дірка. Можна просунути туди руку й відчинити зсередини внутрішній засув.

Задля годиться Волокін натиснув на кнопку дзвінка. Ніякого результату. По інерції він постукав у двері, але не дуже гучно, щоб не почули в сусідніх будинках. Жодного шереху у відповідь. Не поспішаючи, він засунув руку до сумки й дістав дві пари хірургічних рукавичок. Одну віддав Казданові, другу одягнув сам. Просунув руку в дірку в склі і відкрив внутрішній засув. Двері відчинилися зі зловісним рипінням. Росіянин нерухомо застиг на порозі, подумки рахуючи до десяти й намагаючись помітити якийсь рух у темряві. Нічого. Він переступив через купу скалок. Увійшов до непроглядно чорного вестибюля.

Найперше він відчув запах пилюки. Повітря тут було таке важке, просякнуте смородом покидьків, що Волокіну здалося, ніби він вдихає масний дим. Тож він одразу перейшов на дихання крізь рот, дуже швидко вдихаючи, що давало змогу дихати, не оскверняючи нюху. Другим його відчуттям став холод. Тут було так само холодно, як і зовні. Тільки цей просякнутий сирістю холод ніби посилювався незвичайним режимом вологості.

Лівою рукою Волокін дістав із сумки мініатюрний кишеньковий ліхтарик і ввімкнув його. Від подвійних дверей у рамі праворуч залишилися тільки напіввідірвані завіси, за якими розверзалася чорна порожнеча. Він обрав цей напрямок, Каздан, який теж увімкнув ліхтарика, пішов за ним. Їхні обережні кроки супроводжувалися хмаринками пари, що виривалася з їхніх ротів і матеріалізувалась у світляні смуги.

Вони увійшли до першої кімнати. Меблі тут здавалися виготовленими з пилюки та павутини. Темні безформні маси, що вмить пробуджували огиду. На підлозі валялися газети, обліплені нечистотами, сторінки, видерті з книжок, порожня пляшка. Єдиними звуками, які долинали до них, було обережне шарудіння та шелестіння, що нагадувало про якихось дрібних істот, незвиклих до таких візитів.

Волокін тримав ліхтарик на рівні пояса. На стінах висіло кілька картин, надто чорних, аби вони могли викликати якісь спогади. Кольорові шпалери, змережані зеленавими смугами, відстовбурчені, подерті, покривали стіни, наче липучий саван. Павутиння звисало з усіх чотирьох кутків стелі, згладжуючи кути, обплутуючи меблі мовби застиглими цівками сірої слини.

Росіянин наблизився до комода й подивився на речі, що поприлипали до нього. Пляшечки. Усілякі дрібнички. Фотознімки в рамках. Усе це було покрите ніби якимось темним хутром. Усе смерділо, як несвіжий сир. Він висунув шухляду. Фотознімки. Документи. Зліплені докупи брудним пліснявим пухом. Він обережно засунув туди руку. З того безладу міг вискочити пацюк. Витер знімки, щоб подивитися, що на них зображено. Позад нього Каздан нишпорив в інших закутках, прочісуючи темряву ліхтариком.

Волокін засумнівався в тому, що він справді бачить це. Калічна дитина, придавлена якимись залізними конструкціями. Її катували, четвертували, розтинали, ламали якимись невідомими інструментами. Інші фотознімки. Руки дитини з видертими нігтями. Невинні личка, порізані, роздерті, спотворені щипцями та гострим залізяччям. Він іще погортав ту купу паперів. Списки, надруковані на машинці й ретельно збережені. Дати. Місця. Слов’янські або іспанські прізвища. Потім іще фотознімки. Немовля, ніжки та ручки якого прибиті цвяхами до дерев’яної дошки. Маленька дівчинка з видертими з плечей руками стоїть гола, біла-білісінька, у ще білішій кімнаті. Каздан підійшов до нього. Волокін засунув шухляду.

— Ходімо звідси, — прошепотів він. — Ми в оселі демона. Але демон мертвий.

Вірменин освітив обличчя партнера. Те, що він побачив, примусило його відразу погодитися.

— Без проблем, — сказав він тихим голосом. — Ми…

— Аніта?

Двоє чоловіків завмерли. Вони щойно почули голос. Хрипкий, розколотий, ніби приглушений кляпом. Інформація Арно виявилася правдивою. Старий агонізував у цьому святилищі.

— Аніто! Стара хвойдо! Не примушуй мене чекати…

Почулися якісь звуки. Але то було не шарудіння ніг по підлозі, а якесь подзенькування. Так ніби до них наближався наглядач із кийком у руках, просуваючись уперед по підземеллях, у яких були прокладені труби