Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Ластівка розгорнула крила.

Новий оберт. Вони обоє водночас викинули вперед правий кулак, потім лівий, перетворивши їх на леза. Потім обкрутилися. Стоячи обличчям до обличчя, змінили позицію рук, підготувавши їх до нової атаки.

«Чудово», — подумав Волокін, але досі він ніколи не мав нагоди помилуватися тим, що чекало його попереду. Знаменитим ударом ноги у виконанні Франчески Баталья.

Він запропонував:

— Дракон.

Вона відступила назад, перш ніж випростати ногу в напрямку сонця, п’яткою вперед. Годі було уявити собі більш прихований, більш швидкий рух і водночас більш розгонистий і відкритий. Жінка вже нахилилася, опустивши ногу прямо, ніби віддавши шану сонцю, перш ніж випростатись у стрибку, у своєрідному антраша.

Волокін її наслідував і мав таке відчуття, ніби важить не одну тонну. «Красуня і страховисько», — подумав він.

У такий спосіб вони утворили позиції орла, змії, ведмедя, а день уже хилився до вечора за заґратованими вікнами. Вони оберталися, літали, обкручувалися, стрибали в повітрі або залишалися в підвішеному стані, досконало узгоджуючи свої рухи.

Дві людські істоти віддавали свою енергію в жертву омріяній свободі, одержуючи натомість гармонію, відчуття співучасті, на які вони не могли б сподіватися за будь-яких інших обставин. Навіть у тілесному коханні. Особливо в коханні тілесному.

— То ти трахнув її чи ні?

Каздан, як завжди, був у своєму жанрі, в якому він був важковаговиком.

— Ні. Я її не трахнув. Ми просто разом пережили кілька чудових миттєвостей гармонії, ото й усе.

— Дивний ти, хлопче. Мабуть, мені важко зрозуміти вас, молоде покоління…

Волокін пригадав і те, що було далі. Коли гімнастична зала занурилася в темряву, він спробував свій шанс, авжеж, він спробував. Підійшов до неї і, майже не усвідомлюючи того, що робить, хотів обняти її. Вона лагідно ухилилася. Без агресивності.

— Не треба. Не тут. Не так.

Волокін відступив, погодившись із нею кивком голови.

— Я тебе розумію.

Насправді він нічого не зрозумів. Він погодився з нею з інших причин. Через те дивне світло, яке побачив в очах Франчески. Через абсолютну чистоту тієї миті, що не надавалася ніякому аналізу, була незалежна від будь-якої логіки.

Волокін одігнав спогади.

Поклацав по клавішах, стираючи сліди перебування в комп’ютері Ґетца.

Каздан кивком голови показав на екран.

— Вона тобі відповідає?

— Ніколи.

Вірменин роззявив рота, певно, хотів бовкнути ще якусь дурницю, але задзвонив його мобільних.

— Арно? — запитав Каздан. — Знову ти? Я зателефоную тобі через п’ять хвилин, із тачки.

Чоловіки зачинили й замкнули двері помешкання. Вислизнули на вулицю, не зустрівши жодної живої душі. Через хвилину вони вже сиділи у вольво, увімкнувши двигун та систему обігрівання.

Голос Арно пролунав у салоні.

— Я знайшов другого генерала.

— Ти не вечеряєш?

— Не нагадуй мені про це. Я заховався на другому поверсі. Мені сумно в цьому признатися, але я терпіти не можу свят, які доводиться проводити в колі родини.

— Ласкаво просимо до нашого клубу. То що ти там для нас маєш?

— Адресу Лабрюйєра. Він досі живий. Заслуги, нагороди й усе таке… Але зауваж, не знаю, в якому стані він перебуває. Про нього нічого не було відомо з кінця вісімдесятих. З огляду на поганий стан здоров’я.

— А в чому його проблема?

— Щось психіатричне. Лабрюйєр страждає від ментального розладу. Його забирали до божевільні кілька разів. За… умертвіння плоті. Самокалічення. Усілякі такі фокуси. Він страждає від мазохістської маячні.

Волокін подивився на парк Монсурі. Зовсім безлюдний. Зовсім чорний. Ця чорна поверхня, ніби дзеркало, відображувала очевидність. Ґетц страждав від тих самих проблем. Це не могло бути випадковістю. Чи не перебували вони під тим самим впливом? Чи не мали однаковий досвід?

— Лабрюйєра спочатку забрали у Валь-де-Ґрас,[68] — провадив Арно. — Потім він лікувався у спеціалізованих інститутах Парижа або паризького регіону. Святої Анни. Мезон-Еврар. Поль-Жіро…

— Дуже добре. Я ці заклади знаю.

Росіянин глянув на Каздана і той відзначив цю деталь десь у куточку мозку.

— А де він тепер? — нетерпляче запитав вірменин.

— Гниє у себе вдома, гадаю. Він має будинок у Вільмомблі. Мабуть, він уже не має сили для того, щоб різати свій член. Але ходять чутки про інше.

— Про що?

— Наркота. Лабрюйєр полегшує останні роки життя ін’єкціями. Героїн або морфій. Певно, він перебуває тепер у дуже важкому стані. Десь на грані життя, думаю…

— А тобі не вдалося з’ясувати, чи може він мати якийсь стосунок до нашої справи, до чилійців, окрім давнього перебування там?

— Уяви собі, вдалося. Лабрюйєр, навіть вийшовши у відставку, зберіг закордонні зв’язки. Зокрема з Чилі. Ішлося про якісь консультації.

— Про які саме?

— Схоже, він брав участь в організації переїзду деяких військових, так званих «політичних біженців», до Франції наприкінці вісімдесятих років.

— Ти не можеш роздобути список тих військових?

— Ні. Не маю такої можливості. Я тобі повторюю лише те, що мені сказали. Тільки Лабрюйєр знає, що сталося з тими чилійцями, яких сюди запросили…

Каздан попросив продиктувати йому точну адресу генерала. Волокін записав її у блокнот.

— Дякую, Арно, — сказав вірменин. — Ти подумаєш і про третього генерала?

— Звичайно. Але 24 грудня о двадцять другій годині я навряд чи далеко зайду.

Коли він вимкнув мобільника, двоє чоловіків не обмінялися жодним словом. Вони порозумілися мовчки.