Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

стелажа в бібліотеці. Я був певен, що мого примірника там не буде. Але він там був. Сторінки моєї книжки не пожовтіли, а шкіряна палітурка була гнучкіша, та він там був. Я отетеріло тримав зістарілий щоденник у лівій руці, а новіший — у правій, а мій розум незграбно й марно силкувався сформулювати правдоподібне пояснення. Такого не могло бути. Я поставив їх на полицю поряд, мало не очікуючи, що один із них розчиниться в іншому, відновивши рівновагу та єдність усесвіту. Та вони лежали один біля одного, минуле й теперішнє, сьогодні й завтра, і моє обмежене розуміння нітрохи на них не впливало. Можливо, колись ці дві книжечки знову стануть єдиним цілим, і кожна з них існуватиме у свій час, як перстень Енн.

Я щодня ходжу вздовж берега, виглядаючи її. Оїн ходить зі мною, і його погляд увесь час повертається до дзеркальної поверхні озера. Він питав мене, чи його мама в озері. А я сказав йому, що ні. Оїн спитав мене, чи попливла вона озером деінде, як він сам у своїх пригодах. Я сказав, що так і думаю, і це його, здається, заспокоїло. Гадаю, що Енн могла вигадати ці історії, щоб утішити Оїна в тому разі, якщо сама не зможе цього зробити.

«А ти не підеш так само, доку? — прошепотів Оїн, узявши мене за руку. — Не зникнеш у воді, покинувши мене?»

Я пообіцяв йому, що так не вчиню.

«Може, ми обидва зможемо піти геть, — замислився він і поглянув мені в обличчя, намагаючись полегшити мій біль. — Може, ми зможемо сісти в той човен у сараї й поплисти її шукати».

Тут я засміявся, радіючи, що здогадався повісити човен там, де Оїн до нього не дотягнеться. Та мій сміх не полегшив болю у мене в грудях.

«Ні, Оїне. Не зможемо», — лагідно сказав я, і він не став сперечатися.

Навіть якби я знав, як це зробити, навіть якби ми обидва змогли поплисти за нею через озеро в інший час, ми не змогли б рушити за нею. Щоб Енн узагалі існувала, Оїн має вирости в цьому часі, в цій епосі й завести сина, який виросте в епосі наступній. Деякі послідовності мають розгортатися природним шляхом. У цьому я певен. Енн потребуватиме дідуся навіть більше, ніж Оїн потребує мами. У нього є я. В Енн немає нікого. Тож Оїнові доведеться зачекати, а я пообіцяв чекати разом із ним, навіть якщо це означатиме, що я більше ніколи її не побачу.

Т. С.

Розділ 25

Самотність кохання

Від гори пада тінь,

Місяць серпиком тане;

Що за спогад для нас

Попід терням постане?

На душі — туга й жах,

А на серці тумани.

В. Б. Єйтс

Дейрдре з великою парусиновою торбою через плече нервово трималася за її ремінець: вочевидь, жінка стояла в мене на порозі всупереч своїй волі. Мейв, дивлячись крізь товсті окуляри й не кліпаючи, явно почувалася цілком комфортно.

— Кевін каже, що ви весь час називаєте його Роббі, — сказала вона без жодної передмови.

Дейрдре прокашлялась і простягнула руку.

— Привіт, Енн. Я Дейрдре Фаллон із бібліотеки, пам’ятаєте? А з Мейв ви теж зустрічалися. Ми подумали, що офіційно привітаємо вас із прибуттям до Дромагайра, позаяк ви вирішили тут залишитися. Я тоді не зрозуміла, що ви письменниця Енн Ґаллагер! Я подбала про те, щоб у нашій бібліотеці були всі ваші книжки. На них вишикувалася черга. Тут усі страшенно раді, що ви живете в нашому маленькому селі. — У кожному реченні її короткої промови бринів непідробний ентузіазм, та я відчувала, що вона нервує.

Я потиснула їй руку й провела обох жінок усередину до будинку.

— Заходьте, будь ласка.

— Я завжди обожнювала цей маєток, — радісно видихнула Дейрдре, оглядаючи широкі сходи й величезну люстру, що висіла над нашими головами. — Щороку на Святвечір доглядачі відкривають будинок для містян. Тут танцюють, розповідають історії, а до дітей завжди приходить Різдвяний Дід. Тут я вперше поцілувалася під омелою.

— Я хотіла б випити чаю в бібліотеці, — висловила бажання Мейв і, не чекаючи на запрошення, попрямувала через передпокій до великих засклених дверей, які відділяли бібліотеку від холу.

— М-Мейв, — затнулася Дейрдре, шокована безпардонністю старенької.

— Дейрдре, я не маю часу на тонкощі етикету, — різко відказала їй Мейв. — Я щомиті можу померти. А я не хочу померти, не діставши омріяного.

— Усе гаразд, Дейрдре, — проказала я. — Мейв добре знає Ґарва-Ґліб. Якщо їй так кортить почаювати в бібліотеці, ми охоче приєднаємося до неї. Будь ласка, влаштовуйтеся зручно, а я подам чай.

У мене вже грівся чайник: я весь день пила м’ятний чай, щоб спекатися нудоти, яка тепер мене майже не покидала. Лікар зі Слайґо казав, що у другому триместрі вона має ослабнути, та в мене вже минув двадцятий тиждень, а вона геть не відступила. Я подумала, що мій стан зумовлений, передусім, тим, що я нервую.

Джемма показала мені, де стоїть сервіз (я була певна, що ніколи ним не скористаюся), і тепер я оформила тацю з таким завзяттям, якого не відчувала вже два місяці. Приєднавшись до Дейрдре та Мейв у бібліотеці, я очікувала, що вони сидітимуть на стільцях, які скупчилися довкола низенького кавового столика. Замість цього вони стояли під портретом, позакидавши голови й тихо сперечаючись.

Я поставила тацю на стіл, прокашлялась і запропонувала:

— Чаю?

Вони обидві повернулися в мій бік. Дейрдре поглянула на мене безпорадно, а Мейв — переможно.

— А що я тобі казала, Дейрдре? — вдоволено промовила Мейв.

Дейрдре поглянула на мене, а тоді — знову на портрет. Відтак поглянула на мене знову. В неї округлились очі.

— Це щось надприродне… Твоя правда, Мейв О’Тул.

— Чаю? — повторила я. Сіла, розклала на колінах серветку й зачекала, коли до мене долучаться жінки. Дейрдре негайно відійшла від портрета, але Мейв зволікала довше. Її очі оглядали стелажі, неначе вона шукала чогось конкретного.

— Енн… — задумливо мовила вона.

— Так?

— Колись у цій бібліотеці стояв цілий ряд щоденників лікаря. Де вони тепер? Ви ж напевно знаєте? Я вже бачу не так добре, як колись.

Я підвелася й підійшла до неї. Серце моє одразу закалатало.

— Вони були на горішній полиці. Я шість років протирала ті книжечки щонайменше раз на тиждень. — Вона підняла свій ціпок над головою й постукала ним по полицях так високо, як тільки змогла ним