Читати книгу - "Марія Антуанетта"

5 жовтня у Версалі. Та оскільки королеві загрожували більше, ніж королю, офіцери мерщій зібрали солдатів, Марія Антуанетта забилась у куток, її відгородили величезним столом, аби принаймні вберегти від розправи її тіло; крім того, ставши трьома рядами перед столом, її захищали національні гвардійці. Вдершись до кімнати, знавіснілі жінки й чоловіки не могли дістати королеву, та все ж були задосить близько, щоб зачіпливо розглядати «почвару», так близько, що Марія Антуанетта чула всі лайки й погрози. Сантерр, прагнучи цим своїм заходом лиш уволю принизити й до смерті залякати королеву і не допускаючи до справжнього насильства, звелів гренадерам відійти вбік, щоб люд уволив своє бажання і міг витріщатися на жертву — переможену королеву; водночас він намагався заспокоїти Марію Антуанетту: «Пані, ви помиляєтесь, народ на вас не лихий. Якби ви лише захотіли, всі б любили вас, як оця дитина (тут він показав на дофіна, котрий, тремтячи від страху, тиснувся до матері). Зрештою не бійтеся, вам нічого не заподіють». Та все ж, коли один із «factieux» запропонував королеві свою опіку, її гордість стенулася. «Я не помиляюсь і не обманююсь, — твердо відповіла королева, — й нічого не боюся. Коли ти серед добрих людей, нема чого лякатися». Королева холодно й гордо видержувала злобні погляди й найбрутальніші лайки. Лише тоді, коли її хотіли примусити натягти на дитину червоний ковпак, вона обернулась і сказала офіцерові: «Це вже занадто. На таке людського терпцю не стане». Але вона витримала, й на хвилю не виказавши страху чи непевності. Аж коли для неї вже минулася справжня небезпека, з’явився мер Петіон, кажучи, щоб люди розходились по домівках, «аби не зродити підозру щодо чесності намірів народу». Та вони не йшли, і замок спорожнів тільки пізно ввечері — аж тоді королева, ця принижена жінка, відчула всю муку своєї безборонності. Тепер вона знає, що все втрачене. «Я ще живу, але чудом, — квапливо пише вона своєму вірному Гансу Акселю Ферсену. — Цей день був страхітливий».

Останній зойк

Відчувши на обличчі подих ненависті, побачивши піки революціонерів у Тюїльрі у власнім покої, збагнувши безсилля Національних Зборів і лиху натуру мера, Марія Антуанетта вже знає, що їй та родині не врятуватися від згуби, якщо притьмом не надійде допомога ззовні. Їх може врятувати тільки навальна перемога Пруссії та Австрії. Щоправда, в цю останню, вже крайню мить їхньою втечею заклопотався давній і раптом знову віднайдений приятель. На чолі кавалерійського загону генерал Лафайєт сам хотів 14 липня забрати королівську родину з урочистостей на Марсовому полі й, пробивши дорогу шаблями, вивезти її з міста. Та Марія Антуанетта, що й далі бачила в Лафайєті призвідцю всіх своїх нещасть, ліпше помре, ніж довірить своїх дітей, чоловіка й саму себе цьому простодушному воякові.

З благородних міркувань вона відхилила й другу пропозицію: ландграфиня Гессен-Дармштадтська запропонувала врятувати з палацу саму лиш королеву, бо ж на неї чигає найбільше лихо. «Ні, принцесо, — відповіла Марія Антуанетта, — хоч я розумію всю ціну Вашої пропозиції, я не можу її прийняти. Заради дорогих для мене осіб, чиє нещастя я поділяю і котрі, хай там що про них кажуть, не­зламно несуть свій хрест й заслуговують на всяке співчуття і повагу, я присвятила своє життя обов’язку... Якби ж усе, що ми робимо й терпимо, дало коли-небудь щастя хоч нашим дітям — це єдине прагнення, яке я насмілююсь плекати. Прощавайте, принцесо! В мене відібрали все, не заберуть ніколи тільки серця — й воно завжди любитиме Вас, не сумнівайтесь у цьому, це було б єдиним нещастям, якого б я не витерпіла».

Це один із перших листів Марії Антуанетти, написаних не для себе, а для вічності. Серцем вона вже збагнула: лиха не відвернути, тож їй треба виконати тільки останній обов’язок — піднявши голову, гідно померти. Замість цього повільного загрузання в мул, замість щодень глибшого падіння, мабуть, підсвідомо вона вже прагнула швидкої й по змозі героїчної смерті. 14 липня в день народного свята на честь штурму Бастилії, коли королева — востаннє — повинна була дивитися на пишну церемонію на Марсовому полі, вона відмовилась надіти під сукню кольчугу, як це зробив її обережний чоловік; уночі вона спить сама, хоч одного разу в її кімнаті вигулькнула якась підозріла постать. Із дому вона не виходить, бо вже давно не може гуляти навіть у власному садку, лиш піде, а народ уже співає: «Madame Veto avait promis De faire égorger tout Paris»[152]. Про сон уночі годі й думати: тільки-но на вежі бамкне дзвін, як у замку здригаються, гадаючи, що вже б’ють на сполох, аби, віддавна збираючись, урешті рушити й таки штурмом узяти Тюїльрі. Від вісників та шпигунів у таємних клубах і в секціях передмість двір щодня, ба навіть щогодини дізнається, що якобінці — хай через день, три або тиждень, через десять днів чи два тижні — ґвалтом захоплять владу, — й шпигуни не зраджують ніякої таємниці. Адже газети Марата та Ебера вже чимдуж вимагають скинути короля. Марія Антуанетта знає, що її може врятувати тільки чудо або нищівний бли­скавичний наступ прусських та австрійських військ.

Страхи, жахіття і переляк тих днів останнього чекання й нетерплячих сподівань відбивають королевині листи до її найвірнішого друга. Власне, це вже й не листи, а волання, несамовиті моторошні зойки, глухі й водночас пронизливі крики зацькованої і придушеної істоти. Тепер тільки з найвищою обережністю, вдаючись до відчайдушних засобів, узагалі ще можна переправити листи з Тюїльрі, бо прислуга вже ненадійна, а під вікнами й за дверима чатують шпигуни. Листи Марії Антуанетти ховались у ящиках із шоколадом, згорталися під криси капелюшків, писалися симпатичним чорнилом або шифрами (здебільшого не її рукою) і так складалися, що навіть якби їх знайшли, вони б здалися цілком безневинними. В них ніби говорилося про всякі звичайні речі, про вигадані справи й оборудки; те, що справді хотіла сказати королева, здебільшого писалось у третій особі, а крім того, й шифровано. В цій крайній скруті листи біжать один за одним усе швидше та швидше; перед 20 червня королева писала: «Ваші друзі вважають, що повернення неможливе або принаймні дуже нескоре. Тому, якщо можете, заспокойте їх, їм це дуже потрібно, становище в них дедалі жахливіше». 23 червня пишуть уже нагальніше. «Ваш приятель у великій біді, хвороба що­дня набирає сили, лікарі вже нічим не можуть зарадити... Якщо хочете бачити його живим, покваптеся; сповістіть родичів про його розпачливий стан». У хворого що далі,