Читати книгу - "Метаморфози"

445 Так побивалась Еола дочка. Перейнявсь її болем

446 Зоряний муж якусь мить, бо й самого смутила розлука.

447 Все ж не відмовився морем плисти, й Алкіони з собою

448 Взяти ніяк не погоджувавсь у небезпечну дорогу.

449 Як тільки міг, так її заспокоював, та надаремно:

450 Переконати ніяк не зумів. А щоб менше тужила,

451 Врешті, потішив ще так, — і цим таки вмовив дружину:

452 «Всяка затримка — шкідлива для нас; я тобі присягаюсь

453 Вогнищем дому свого, що вернусь — якщо доля дозволить —

454 Ще перед тим, поки місяць уповні появиться вдруге».

455 Мовивши це й на повернення в неї надію вселивши,

456 Тут же на воду спустити велить корабель свій сосновий,

457 І спорядити його, й завантажити всім необхідним.

458 Вгледіла той корабель — і слізьми залилась Алкіона:

459 Страшно їй стало, немовби в ту мить зазирнула в майбутнє.

460 Мужа в обійми взяла й, невимовну тамуючи тугу,

461 Мовила тихо: «Прощай», — і відразу поникла, зімліла.

462 Та веслярі, хоч Кеїк завагавсь, в два ряди посідавши,

463 Весла до дужих грудей раз по раз притягують, мірно

464 Хвилю морську ними тнуть. Алкіона, прийшовши до тями,

465 Очі звела й на кормі корабельній уздріла крізь сльози

466 Мужа свого: він стояв і прощально махав їй рукою.

467 Тут же й вона помахала йому. А коли щораз далі

468 Берег почав одступать, коли й постать уже розпливалась,

469 За кораблем, поки можна було, вона стежила пильно,

470 Скоро ж і він, оддалившись, розтанув: потому з вітрила,

471 Що лопотіло на щоглі найвищій, не зводила зору.

472 Зникло й воно. Подалась тоді в спальню порожню й на ложе

473 Впала пригнічена. Спальня ж і ложе нагнали ще більше

474 Смутку та сліз: кожна річ мов кричала, кого тут немає.

475 З гавані вийшли вони. Вітерець колихнув уже снасті.

476 Веслами вже не гребе мореплавець — до сонця їх сушить.

477 Рею до щогли прикріплює високо; верхнє вітрило

478 Так розставляє, щоб міг його подув наповнити свіжий.

479 Вже з половину дороги, напевно, при мірному вітрі

480 Проборознило судно. Навсібіч простелялося море

481 Без берегів, коли раптом під ніч забіліла гриваста,

482 Хвиля й потужніший вітер почав несподівано дути.

483 «Реї високі мерщій опустіть! — у тривозі керманич

484 Крикнув щосили. — Вітрила до щогл попідв'язуйте швидше!»

485 Так повелів, але пізно було: перешкодила буря.

486 Сам своїх слів не почув серед клекоту й реву страшного.

487 Та мореплавці й без того спішать: хто — витягти весла,

488 Хто — укріпити боки корабля, хто — зібрати вітрила.

489 Хвилю вичерпує цей, доливаючи море до моря,

490 Той за похилену щоглу схопивсь. Поки так метушаться,

491 Сила негоди росте. Звідусіль налітаючи, зводять

492 Герці шалені вітри, аж до дна заколочують море.

493 Навіть керманич тремтить; признається, що й сам вже не знає,

494 Як запобігти біді, за що взятись, чого — уникати.

495 Втім, од такої біди не врятує й найкраще мистецтво.

496 Все переплуталось — крики мужів і снастей завивання.

497 Хвиля загрожує натиском хвиль, блискавицями — небо.

498 Дибиться й гребні валів аж до неба, здається, здіймає

499 Море, шмагаючи пінними сплесками хмари набіглі.

500 То, золотавий пісок вигрібаючи з дна, воно злотом

501 Блисне й собі, то зчорніє нараз, наче хвиля стігійська,

502 То якусь мить, опадаючи, стане мереживом білим.

503 Так і трахінське судно ні на мить супокою не знає:

504 То, мов злетівши на шпиль щонайвищий гірської вершини,

505 Бачить низини довкіл, Ахеронт озирає глибинний,

506 То, коли вмить зісковзне у безодню, — з-між хвиль крутобоких,

507 Наче з ущелин аїдових дивиться в зоряне небо.

508 Бік дощаний корабля аж гуде під ударами хвилі,—

509 Так б'є по ньому, як пущені пращею ядра залізні —

510 По оборонній стіні, як таран по них гупає часом.

511 Як ото леви не раз, набираючи сил у розгоні,

512 Ринуть на ратища довгі грудьми, на загострену зброю,

513 Так під напором нестямних вітрів на судно набігала

514 Хвиля, знімаючись високо понад усі його щогли.

515 Вже розхитались клини; вже нема покриття воскового —

516 Згубна вода потекла в корабель крізь широкі щілини.

517 Мить — і потоками дощ із навислої хмари пролився.

518 То наче весь дощовий небосхил опустився на море,

519 То наче море набрякле знялось до похмурого неба.

520 Вимокли всі паруси. В круговерті шаленій змішались

521 Води небесні й морські. Не мигне жодна зірка в ефірі —

522 Буря і ніч водночас навалились на все чорнотою.

523 Пітьму подекуди рве, проливаючи світло разюче.

524 Блискавка. Блиском її миготять розкуйовджені хвилі.

525 Через опуклі боки корабля у нутро його рине

526 Струмінь потужний. Як воїн, бува, з багатьох наймужніший,

527 Хоч і не раз підбігав до стіни оборонної міста,

528 Врешті, на щастя своє уповаючи, спрагнений слави,

529 З тисячі тільки один цю фортецю таки здобуває,—

530 Так, хоча дев'ять валів на високе судно налітало,

531 Розмахом ширший од них був десятий вал, найгрізніший!

532 Той не одхлинув назад, не послабив страшного напору,