Читати книгу - "Зібрання творів, Амброз Бірс"

Та коли в кімнату мовчки увійшов високий, зодягнений у пошиту з вовняного покривала накидку стариган з блідим обличчям, майже цілком схованим за хусткою, шарфом та зеленими захисними окулярами, і поклав важку руку в рукавиці на плече Вісону, той спантеличився й здивовано глянув на прибульця. Мабуть, гадав, що побачить когось іншого. Хай там як, а вслід за здивуванням на Бісоновому обличчі послідовно відобразилися радість і щира доброзичливість. Звівшись, він зняв вузлувату руку зі свого плеча й приязно, навіть сердечно потряс її. Годі було сподіватися такого, адже зовнішність нежданого гостя скоріш відштовхувала, ніж приваблювала. Зрештою, привабливість властива всьому на світі, навіть най-бридкішому. Найпривабливіша у світі річ – це людське обличчя, яке ми інстинктивно затуляємо тканиною. Коли ж воно набирає ще більшого повабу й стає приворожливим, ми насипаємо поверх нього сім футів землі.

– Сер, сьогодні вкрай неприємна ніч, – озвався містер Вісон, випустивши стариганову руку. Вона безвольно впала й ляснула по стегні. – Сядьте, будь ласка. Я дуже радий вас бачити.

Містер Вісон говорив, як добре вихована людина, чого навряд чи хто сподівався б, узявши до уваги всі обставини. Дивно, але контраст між зовнішністю й манерами був одним із звичайних соціальних явищ серед золотошукачів. Старий ступив крок до вогнища. У зелених окулярах, наче в печерах, палахтіли пломінці.

– Ій-бо, радий! – додав господар оселі.

Ось тут вишуканість мови пішла на розсудливі поступки місцевому простому смаку. Змовкнувши, містер Вісон ковзнув оком від закутаної шарфом голови прибульця по низці запліснявілих ґудзиків на накидці аж до зеленкуватих чобіт із волової шкіри, припорошених снігом, що вже почав танути й розпливатися патьоками на підлозі. Вдовольнившись цим оглядом (хто б тут не вдовольнився!), господар повів далі:

– На жаль, усе, що я можу вам запропонувати, – це ночівля в скромних умовах. Матиму за велику честь, якщо ви зволите задовольнитися ними й не вирушите шукати чогось кращого в Низині Бентлі.

З таких особливо вишуканих слів, забарвлених тоном догідливої гостинності, можна було б зробити висновок, що переночувати в цій теплій хижі – це набагато суворіше випробування, ніж пробиратися ще чотирнадцять миль по горло в снігу, покритому гострою шкоринкою. Гість відповів тим, що роз-стібнув накидку. Хазяїн підкинув дров у вогонь, обмів вовчим хвостом піч і докинув:

– Хоча, на мою думку, найкраще було б вам змотатися звідси.

Сівши біля вогнища, старий наставив проти жару широкі підметки, але не зняв капелюха. Золотошукачі вже якщо скидають головні убори, то хіба заодно із взуттям. Не сказавши ні слова, містер Вісон теж сів – на змайстрований із бочки стілець, який значною мірою зберіг первинний вигляд і, здавалося, міг слугувати урною для праху майстра, якби той надумав розсипатися. Якусь хвилину панувала тиша, а тоді звідкись з-за сосон долетіло надривне скавучання койота. Водночас заторохтіли двері. Зв’язок між цими подіями міг полягати в тому, що койоти не люблять хурделиці, а тут якраз вітер набрав сили, однак містер Вісон вбачив у цьому збігу надприродну потайну змову явища й істоти. Зачувши щось жахливе, він здригнувся, але за мить опанував себе й знову звернувся до гостя:

– Тут трапляються дивовижні речі. Я вам усе розкажу. Якщо захочете піти звідси, то, сподіваюся, проведу вас принаймні до того місця, де Болді Пітерсон застрелив Вена Гайка... Мабуть, ви знаєте, де це сталося.

Стариган енергійно кивнув – показав, що знає, і то дуже добре.

– Два роки тому, – почав містер Вісон, – я мешкав у цій хижі разом із двома компаньйонами. Коли в пошуках золота люди кинулися в Низину Бентлі, ми теж подалися туди. За якихось десять годин Яруга обезлюділа. Увечері я похопився, що забув пістолета – ось цього, й повернувся сюди, щоб забрати досить дорогу річ. Ту ніч – як і всі наступні – я провів тут на самоті. Треба сказати, що за кілька днів перед тим, як усі ми покинули Яругу, мав нещастя померти наш слуга-китаєць, ще й у такі морози, що годі було викопати могилу. Отож у день нашого поспішного переселення ми просто прорубали підлогу й влаштували похорон як могли. Перш ніж опустити мертвяка під дошки, я зробив бридку дурницю – відтяв йому косичку й прибив її над могилою, ось до цієї балки. Хоч зараз можете глянути на неї, а хоч тоді, коли зігрієтеся й будете мати на те настрій.

Здається, я зазначив, що китаєць помер своєю смертю, хіба ні? Звичайно ж, я не мав нічого спільного з його смертю й повернувся сюди не через якийсь непоборний потяг чи нездоровий інтерес, а тільки через те, що забув пістолета. Вам це зрозуміло, сер, правда ж?

Гість понуро кивнув. Небалакучий він, якщо взагалі здатний на мову.

– За китайським повір’ям, – повів далі оповідач, – людина подібна до паперового змія й теж ніяк не зможе без хвоста, тобто без косички, знятися в небо... Гаразд, не вдаватимуся в подробиці цієї нудної історії, розповісти яку я мав за обов’язок. Тої ночі, коли я тут на самоті думав про все що хоч, тільки не про китайця, він узяв та й повернувся по косичку. Але не дістав її...

Містер Вісон замовк. Може, втомився від незвичного багатослів’я; а може, віддався на волю спогадам, що вимагали неподільної уваги. Надворі розгулявся вітер, на гірському схилі вели виразну мелодію сосни.

– Ви напевно, скажете, що це невелике лихо, – озвався оповідач. – Я теж так гадаю. Але ж він раз у раз приходить!..

Знову запала мовчанка. Знерухомівши, обидва задивилися на полум’я. Зненацька містер Вісон зірвався, втупився в приховане обличчя незворушного слухача й гукнув:

– Віддати цю косичку?! У цій справі, сер, я б нікого не хотів обтяжувати проханням про пораду. Я певен, що ви пробачите мені, – тут містер Вісон перейшов на особливо переконливий тон. – Річ у тім, що я, ризикнувши прибити оту косичку, взяв на себе обтяжливий обов’язок охороняти її. Тому й не можу діяти відповідно до ваших тактовних натяків... Ви що, індіанцем модоком мене вважаєте?!!

Ніщо не могло так раптово вибухнути, як лють, із якою він кинув цей гіркий докір. Неначе відважив ляпаса залізною рукавицею. Так, це був протест, але водночас і виклик. Коли тебе незаслужено вважають боягузом