Читати книгу - "Зібрання творів, Амброз Бірс"

Цей різкий випад не досяг мети, й після короткої паузи, під час якої вітер стугонів у димарі так, наче у віко домовини вдаряли глиняні грудки, містер Бісон розвинув свою думку:

– Кажете, що це мене занапащає. Так, я відчуваю, що ці два останні роки життя були помилкою... Вона сама себе виправляє. Ви бачите, як саме. Могила!.. Та ні, нема кому її викопати. Ще й земля замерзла на камінь, як було тоді. І все одно я радий, що ви прийшли. Можете про все розказати в Низині Бентлі... Але це вже не важливо. Цю кіску було нелегко відтяти, у неї вплетено шовк. Хр-р-р...

Заплющивши очі, містер Бісон говорив як з гарячки, а наостанку захропів. Зненацька він глибоко зітхнув, насилу розтулив повіки, пробурмотів кілька слів і міцно заснув. Ось що він сказав:

– Вони викрадуть мій прах!

Стариган, що за весь час не зронив жодного слова, спроквола звівся на ноги, неквапно скинув із себе накидку й залишився у фланелевій білизні. Худющий і вуглуватий, він скидався на покійну вже синьйорину Фесторацці, ірландку, що мала шість футів на зріст, важила п’ятдесят шість фунтів і в самій нічній сорочці виставлялася напоказ жителям Сан-Франциско. Перш ніж вкластися у ліжко, прибулець узяв із полиці пістолета й поклав його під рукою – згідно з місцевими звичаями. Це була та сама зброя, по яку містер Бісон повернувся сюди два роки тому.

За хвилину-дві господар домівки прокинувся й, побачивши, що гість уже ліг, наслідував його приклад. Але перед тим узявся за довге, заплетене в косу пасмо язичницького волосся й добряче смикнув, щоб перевірити, чи міцно воно прикріплене. Ліжка – тобто полиці, застелені не дуже чистими покривалами – були прибиті до стін одне навпроти одного, а поміж них видніли квадратні дверцята могили китайця, надійно – аж двома рядами гвіздків – прицвяховані до підлоги. Атож, захищаючись від надприродних сил, містер Бісон не цурався цілком матеріальних засобів безпеки.

Жар у вогнищі пригасав, блакитні пломінці нервово посмикувалися й раз у раз спалахували, відкидаючи химерні тіні, що танцювали на стінах, то збігаючись, то розбігаючись. Тінь звислої косички сумно дрижала зосібна під самим дахом у далекому кутку кімнати, схожа на окличний знак. Пісня сосон тепер звучала велично, як тріумфальний гімн. У перервах між співом залягала зловісна тиша.

Під час одного з таких тихих проміжків рушилися дверцята й почали відчинятися – повільно й неухильно. Так само зводилася закутана голова старигана, що стежив за ними. Нарешті дверцята з ґрюкотом відкинулися на підлогу, струснувши всю хижку й погрозливо вищирившись двома низками бридких гвіздків. Містер Бісон прокинувся, але не встав. Тиснув пальцями на очні яблука, весь дрижав і видзвонював зубами. Спершись на лікоть, старий гість уважно спостерігав усе, що діялося. Його окуляри горіли, як лампи.

Раптом завив вітер, кинувся вниз димоходом і здійняв із вогнища хмару диму та попелу. На якийсь час усе поглинула задушлива імла. Коли хмара розсіялася, стало видно, що на краю стільця біля печі сидить смаглявий чоловічок, доволі приємний на вигляд і бездоганно вбраний. Приязно й підбадьорливо усміхаючись, він кивав стариганові. «Либонь, із Сан-Франциско приїхав», – подумав містер Бісон, трохи оговтавшись і намацуючи розгадку загадкових подій цієї ночі.

Та ось на сцені з’явився ще один актор. Із квадратного чорного отвору в підлозі висунулася голова мертвого китайця. Скісні вузькі очі прикипіли до косички засклілим поглядом, повним палкого прагнення. Містер Бісон застогнав і знову затулив обличчя долонями. Кімнатою поширився м’який запах опію. Привид у стьобаній синій куртці, хоч і шовковій, та покритій могильною пліснявою, повільно здіймався, ніби його знизу підштовхувала слабка пружина. Досягнувши колінами рівня підлоги, він безшумно, як пломінець, шугнув угору, вхопив обіруч косичку, підтягнувся й вчепився за її кінчик страхітливими жовтими зубами. Мов несамовитий, жахливо кривляючись, він завзято розгойдувався, щоб відірвати своє добро від балки. Китаєць робив це мовчки, дуже схожий на гальванізованого трупа. Найприкріше вражав контраст між його нелюдською жвавістю й гробовим мовчанням.

Містер Бісон зіщулився на лежанці. Малий смаглявий джентльмен нетерпляче постукував по підлозі носаком черевика, час від часу поглядаючи на масивного золотого годинника. Стариган сів і спокійно взяв у руки пістолета.

Бах!

Немов повішеник, над яким обірвалася мотузка, китаєць полетів у діру, стискаючи в зубах косичку. Дверцята піднялися й, торохнувши, лягли на своє місце. Смаглявий чоловічок із Сан-Франциско спритно зіскочив на підлогу, змахнув капелюхом, як хлопчисько сачком, упіймав щось у повітрі й зник у димоході, ніби його туди втягло подувом вітру.

Звідкись здалеку, з темноти долинуло крізь відчинені двері протяжне скиглення впереміж зі схлипуванням, наче там лиходій душив дитину або нечистий волік до пекла чиюсь грішну душу. А може, це завивав койот.

Напровесні група золотошукачів ішла до нових родовищ через Яругу Мерця і в одній із покинутих хиж знайшла труп Гайрама Бісона. Він лежав на постелі. Навпроти серця виднілася кульова рана. Очевидно, стріляли від протилежної стіни. Куля потрапила в сучок на одній із дубових балок і, залишивши після себе блакитну вм’ятину, далі пішла рикошетом у груди жертви. До тої самої балки було міцно прикріплене щось схоже на рештки шнурка з кінського волосу. Сам шнурок, мабуть, відсікла куля. У хижі не знайшлося більш нічого вартого уваги, крім купки цвілого одягу. Згодом цілком варті довіри свідки опізнали деякі з цих речей і ствердили, що саме в них кілька років тому поховано деяких місцевих жителів. Неможливо пояснити, як ця одежа потрапила в Бісонове житло. Можна було б припустити, що в неї вбралася, щоб замаскуватися, сама Смерть. Але в таке годі повірити.

⥈

За стіною

Колись давно по дорозі з Гонконга до Нью-Йорка я на тиждень зупинився в Сан-Франциско. Минули довгі роки, відколи я побував там востаннє, й весь цей час прибутки від мого бізнесу в Азії перевершували найсміливіші сподівання. Розбагатівши, я міг дозволити собі відвідати це рідне мені місто й поновити стосунки з тими приятелями юності, що були ще живі й досі тепло згадували мене. Найбільше хотілося побачити мого однокласника Моуна Дамп’єра, з яким я коли-не-коли листувався, але з часом це листування припинилося. Так буває між чоловіками. Ви, мабуть, зауважили, що нехіть писати неофіційні листи зростає пропорційно до квадрату віддалі між