Читати книгу - "Факультет некромантії. Виживуть (не) всі, Софія Чар"

Аромат жасминового чаю химерно мішався з полинової гіркотою свіжого настою. Задумливо зиркнувши на скляну пляшечку, Анна відпила з великого глиняного кухля.

– Це прибере всі наслідки твоєї пригоди в алхіміків, – подала голос Кой, витончено відкинувшись на спинку крісла.

На відміну від дорогої колеги, вона пила чай із тендітної, напівпрозорої порцелянової чашки з тонким, майже повітряним візерунком. Не сказати, щоб Раміні була жадібною, але ризикувати дорогоцінним сервізом, коли поряд запальна химера не хотілося.

Втім, Барс це не дуже засмутило. У неї чашки довго взагалі не жили, тож важкий глиняний кухоль був найкращим вибором Кой.

– Коли ти тільки встигла, адже вранці була в короля?

Не поспішаючи брати пляшечку, Барс підозріло глянула на Кой. Власне, заради розповіді про те, як закінчився цей похід, Анна сюди й прийшла.

У палац Кой вирушала з карт-бланшем. Некроманти лише за місяць змогли повністю вичистити місто після рекордно швидкого відновлення захисного контуру. Спроби менталістів порушити тему причетності некромантів безпосередньо до причини проблеми легко було побиті картою вартових. В цілому невелика згадка гільдії та менталісти дружно затихли. Одна справа звинувачувати в чомусь факультет, що загинається, а зовсім інша – члена могутньої компанії.

І нарешті останнім козирем стала участь першого курсу. Як би Анна не лаялася і скільки б мотлоху герої не витягли після з підсобки, вони додали на чашу їх ваг істотну противагу. Врятованих людей і, що найголовніше, спадкоємця престолу.

– О, я швидко впоралася. Король, звичайно, був трохи невдоволений, але досить скоро погодився профінансувати наш факультет і навіть відкрити вакантне місце придворного некроманта.

Відставивши чашку, Анна здивовано глянула на хитру східну красуню. На останнє вона не могла і сподіватися навіть зі своїми важелями тиску.

– Кой… Ти – диво!

– Будь-яка розумна жінка – трохи диво, – приховуючи за смиренно опущеними віями хитрий блиск очей, обізвалася кіцуне. – То ти питимеш?

Теж відставивши свою чашку, Кой кивнула на пляшечку. В дієвості свого зілля вона не сумнівалася, але... Хто його зна.

Втім, Анна буцімто не помітила цікавого погляду колеги. Покусавши губу, вона торкнулася кінчиками пальців округлого бочка пляшечки, після чого накрутила на палець пасмо свого волосся. Все такого ж яскравого, майже червоного.

– Знаєш, ні. Мені навіть подобається. Відразу зрозуміло, що зі мною небезпечно мати справу.

Усміхнувшись, Анна відсунула від себе зілля і все ж таки піднялася з місця. Треба було ще підготувати аудиторію до іспитів та вивести брата. Дорогий родич з'явився до неї вчора вночі після добре проведеного вечора. Як його пропустили до академії – питання було відкритим, але Барс зараз цікавив інший.

Як його позбутися.

– Ну, як знаєш…

Зітхнувши, Кой притягла пляшечку до себе з виглядом явного розчарування. Вона розраховувала провести сьогодні цікавий експеримент.

Барс своєю чергою вдала, що не помітила цього дослідницького розчарування, поставивши уявну галочку, обережніше ставитися до будь-якого зілля Кой, поставила.

– Знаю, знаю, – посміхнулася Анна, попрямувавши до виходу з робочого кабінету дорогої колеги.

Втім, двері відчинити не встигли. Це зробили за неї.

– Прокляття, тебе пес знайдеш! – вигукнув Кіран, безцеремонно потіснивши сестру убік. – Привіт, Кой, радий бачити!

– Зате тебе пес загубиш, – скривилася Барс, відпихаючи дорогого брата з дороги. – Постарайся на найближче століття забути дорогу до Моріона.

Раз чоловік все ж забрався з її кімнати, варто було зробити все, щоб він не наважився туди повернутися. Навіть якщо доведеться ставити сильний захисний контур.

– Так? Тобто відновлювати тобі кабінет я не повинен?

– Що?!

Так і не встигнувши вийти за двері, Анна різко розвернулася до Кірана, відчуваючи, як холодіє душа. Кіран же знизав плечима, невинно посміхнувшись.

– Ну… Я там до студентів твоїх заглянув на факультатив, показав їм кілька забав…

Далі Анна його вже не чула. Вона чудово знала, на що здатні «забави» дорогого братика. Саме тому на дорогу до кабінету вона витратила лише кілька хвилин, пролетіла коридором і з'їхала сходами, щоб відчинити двері й завмерти на порозі.

Першої миті вона захотіла повернутися і споїти братові всі зілля Кой. У друге та третє – теж. Кабінет був цілий і порожній, за винятком одного нелюдя. Той зустрів її трохи здивованим поглядом, в якому миттю пізніше з'явилося розуміння.

– Він не сказав, що я хочу тебе побачити?

– Не зовсім…

На мить стиснувши губи, Анна озирнулася в коридор, наче вирішила вийти. На мить завмерла, ніби схаменулась і все ж увійшла до кабінету, прикривши за собою двері. Їм варто було поговорити.

Уважно стежачи за нею, Най ледь помітно посміхнувся, але наближатися до неї не став. Барс сама підійшла до нього, зупинившись поряд із чоловіком біля вікна.

Якийсь час обидва мовчали, дивлячись у двір, припорошений снігом. Білий покрив, що приховав за собою весь осінній бруд, іскрився у світлі сонця.

– Шаїнар не пережив тієї ночі. Ми з Кіраном знайшли залишки його одягу, викликали дух… Він мертвий. Ніхто не дізнається про те, що сталося. Офіційна версія: марракш зірвався, отрута дісталася мозку і ти його знищив. Буду дуже вдячна, якщо скажеш, що раніше ви встигли з'ясувати, що я не дочка стихії. – Смикнувши плечем, Анна схрестила руки на грудях. – Ти зробив свою справу і заслужив нагороду.

Останні слова далися зненацька легко. Він справді заслужив це. Після того, що Най переніс і чим готовий був ризикнути. Тепер, дивлячись на цей білий сніг, Анна особливо яскраво згадала шипшину в розарії. Трохи охолонувши, вона зрозуміла і всю суть вчинку демона. Завжди спокійний, він рідко чинив імпульсивно. Порушуючи ритуал, він знав, що позбавляється й можливості зайняти гідне місце у своїй країні. І зараз жінка не хотіла знову сперечатися про вчинки та мотивацію минулого. Ні, вона хотіла зробити перший крок йому назустріч, хотіла знову навчитися довіряти йому.