Читати книгу - "Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Інтер’єр старого пабу повністю обідрали, і новий декор створював враження занедбаного громадського центру — тьмяне світло, все якесь бездушне. Підлога була з полірованої сосни; у лаку відбивалася яскрава стрічка неонового світла, що тягнулася вздовж шинкваса під стіною.
Минуло зовсім трохи часу по обіді, але на маленькій сцені в дальньому кінці зали вже крутилася дівчина. Омита червоним світлом, вона стояла перед колом з дзеркал — щоб ямкувате тіло було видно зусібіч — і знімала ліфчик під «Заведи мене» гурту «Роллінг-стоунз». На високих дзиґликах — кожен стояв біля власного столика — сиділо аж четверо чоловіків, поглядаючи то на дівчину, яка почала незграбно крутитися на пілоні, то на телевізор, де показували спортивний канал.
Страйк рушив просто до шинкваса, де зіткнувся з таким написом: «Клієнтів, заскочених за мастурбацію, буде видалено з закладу».
— Чого тобі, дорогенький? — спитала дівчина з довгим волоссям, фіолетовими тінями і кільцем у носі.
Страйк замовив пінту пива «Джон Сміт» і сів біля шинкваса. Окрім викидайла, тут був лише один член персоналу чоловічої статі — сидів за діджейським пультом біля стриптизерки. Це був міцний білявий дядько середніх літ, навіть близько не схожий на Брокбенка.
— Я тут приятеля шукаю,— сказав Страйк барменці, яка, не маючи більше клієнтів, оперлася на шинквас, замріяно поглядала в телевізор і колупала довгі нігті.
— О? — озвалася вона знудженим тоном.
— Авжеж,— відповів Страйк.— Казав, що тут працює.
До шинкваса підійшов чоловік у флуоресцентній куртці, й барменка без зайвого слова пішла його обслуговувати.
Дограла «Заведи мене», і закінчився виступ стриптизерки. Вона голою зіскочила з краю сцени, взяла у що загорнутися та зникла за лаштунками в глибині пабу. Ніхто не аплодував.
З-за лаштунків вислизнула жіночка в дуже короткому синтетичному кімоно і панчохах і почала ходити пабом, простягаючи клієнтам порожній пивний кухоль. Ті копирсалися в кишенях і кидали в кухоль дрібні гроші. Страйк був останнім, до кого жінка підійшла. Він кинув у кухоль кілька фунтів. Жінка рушила просто до сцени, де акуратно поставила кухоль поруч з пультом діджея, скинула кімоно й у ліфчику, трусах, панчохах і туфлях на підборах видерлася на сцену.
— Джентльмени, гадаю, від цього ви будете в захваті... Вітайте — чарівна Мія!
Жіночка почала вихилятися під пісню «Чи „друзі“ електричні?» Ґері Ньюмана. Між її рухами й ритмом треку не було й натяку на синхронність.
Барменка повернулася нудитися світом біля Страйка. Звідси найкраще було видно телевізор.
— Я оце казав,— знов почав Страйк,— що мені приятель сказав, ніби тут працює.
— Мм-гммм,— відповіла дівчина.
— Звати Ноель Брокбенк.
— А? Не знаю такого.
— Ні,— озвався Страйк і вдав, що роззирається, хоч уже впевнився, що Брокбенка тут не видно.— Може, помилився закладом.
Перша стриптизерка вийшла з-за лаштунків, тепер вбрана у жуйково-рожеву міні-сукню на бретелях, таку коротку, що поділ ледь прикривав їй пах. Чомусь це вбрання вигляд мало ще непристойніший, ніж попередня її оголеність. Дівчина підійшла до чоловіка у флуоресцентній куртці й щось у нього спитала, але той похитав головою. Роззирнувшись, дівчина помітила Страйка, заусміхалася і рушила до нього.
— Цьомики,— сказала вона з ірландським акцентом. Волосся, яке у червоному світлі здалося Страйкові білявим, насправді мало яскраво-мідний колір. Густо намащена оранжева помада і штучні вії маскували обличчя дівчати, якому, мабуть, місце було у школі.— Я — Орла, а ти?
— Кемерон,— сказав Страйк. Так зазвичай називали його люди, які не розчули справжнє ім’я.
— Може, приватний танець хочеш, Кемероне?
— А де таке танцюють?
— А отамо,— відповіла дівчина, вказуючи на лаштунки, за якими перевдягалася.— Я тебе тут раніше не бачила.
— Шукаю одну людину.
— І як цю пані звати?
— Це чоловік.
— За чоловіками тобі не до нас, любчику,— відповіла дівчина.
Вона була така юна, що від самого цього звертання — «любчику» — Страйк почувся брудним стариганем.
— Купити тобі випити? — спитав Страйк.
Дівчина завагалася. Приватний танець коштував більше, але, може, цьому типу спершу треба розігрітися.
— Ну, купи.
Страйк заплатив космічні гроші за горілку з лаймом. Дівчина почала пити коктейль, манірно сівши на дзиґлик поруч зі Страйком. Більша частина її грудей випадала з сукні. За текстурою шкіра в неї була мов у покійної Келсі — гладенька, пружна, з великою часткою дитинного жиру. На плечі в Орли виднілося татуювання: три маленькі сині зірочки.
— Може, ти з моїм другом знайома? — спитав Страйк.— Ноель Брокбенк.
Маленька Орла була не дурненька. В чіпкому погляді, який вона скоса кинула на Страйка, змішалися розрахунок і підозрілість. Подібно до масажистки з Маркет-Гарборо, Орла хотіла упевнитися, що він не поліціянт.
— Він мені винен гроші,— пояснив Страйк.
Якусь мить Орла ще придивлялася на нього, наморщивши гладенький лоб, а тоді проковтнула брехню.
— Ноель,— повторила вона.— Наче й нема вже Ноеля... Чекай-чекай... Еді!
Знуджена барменка навіть не відірвала погляду від телевізора. — Гм-м?
— Як звали отого хлопа, що ’го Дес того тижня вигнав? Який ото всього кілька днів протримавсь?
— Не знаю, як його звали.
— Так, наче то Ноеля вигнали,— сказала Орла до Страйка. А тоді з несподіваною й чарівною прямотою додала: — Даси десятку — взнаю точно.
Подумки зітхнувши, Страйк дав дівчині банкноту.
— Жди тут,— бадьоро наказала Орла. З’їхала з дзиґлика, заховала десятку за край трусів, тоді неелегантним жестом обсмикнула сукню і рушила до діджея. Поки говорила з ним, той супився на Страйка. Діджей коротко кивнув; його обличчя жевріло в червоному світлі. Орла побігла назад, явно дуже з себе тішачись.
— А казала ж! — мовила вона до Страйка.— Мене тут не було, як це сталося. У нього напад якийсь був чи що.
— Напад? — перепитав Страйк.
— Так, і це він тіко перший тиждень як прийшов. Такий здоровий, та? З довгим підборіддям?
— Так,— кивнув Страйк.
— Ага, ото запізнився, а Дес не зрадів. Ото Дес, ондо сидить,— додала вона не до речі й показала на діджея, який підозріло приглядався до Страйка, водночас ставлячи після «Друзів» пісню Синді Лопер — «Дівчата просто хочуть розваг».— Дес йому пояснював, як не можна запізнюватися, а твій друзяка просто впав і почав смикатися. Кажуть,— радо додала Орла,— що він обісцявся.
Страйк не думав, що Брокбенк був здатний обмочитися, щоб тільки Дес його не сварив. Схоже було
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг», після закриття браузера.