Читати книгу - "Про любов для дітей, Ангеліна Кріхелі"

Сидіти у клітці не надто привабливо, скажу я вам. Особливо перші дні, доки звикаєш до мерехтіння чужих ніг, стукоту підборів по плитці, від якої чомусь віє холодом і сумом. Серце так і калатається в грудях, наче от-от вискочить. Та з часом звикаєш. Я от звик.

Погодьтеся, то дуже зручно: бути захищеним, нагодованим без зусиль з твого боку, мати воду, тепло, дах замість капелюшка-грибочка, що сховає від дощу.

Постійний потік новеньких пролітає перед очима, як суцільна кінострічка без початку та кінця. Люди приходять сумні, а йдуть веселі. Кішки, собаки, хом’ячки, птахи… Та багато хто приходить сумний і йде такий самий! Немов нічого не змінилося... Якби навіть я наважився виповзти зі свого особистого сховища від усіх бід, напевне підтримати б їх не зміг, бо злякалися б. Бо я… їжак.

Той самий, про кого більшість собак і котів знають тільки коронне «фир-фир-фир» та материнську настанову з дитинства: «Бережи носа від гілочок». Боюся, що навіть майже повна відсутність цих самих гілочок ніяк не допоможе зближенню з іншими тваринами, адже склалося певне упередження, що передається з покоління у покоління. Але я вірю, що особливий. Принаймні саме так одна матуся пояснила дівчині, що зі мною сталося.

— Дивись, крихітко, ця тваринка особлива, — сказала вона. — Він дуже вразливий і у дикій природі не вижив би. Тому люди врятували його.

Я не сперечався. Звідки мені знати, де б я зміг вижити, а де ні? У цій клініці я майже весь час, що себе пам’ятаю. Тут і мама поруч, тому я спокійний. Щоправда, вона іноді бурмоче сердито, та я не розумію причину.

Кожен день починається для мене однаково. Як всі порядні живі істоти, я маю умитися, причепуритися, привести до ладу власне спальне місце і чекати на перших гостей. Ну так, якщо я живу тут, у клініці, то всі решта саме гості. Вони приходять і йдуть, а я завжди лишаюся. Іноді мене охоплює цікавість, що ж там, куди вони йдуть і звідки з’являються у моєму житті. Та чи має сенс бажати чогось, що тобі не доступне? Набагато простіше та спокійніше у такому випадку перестати бажати.

Зробивши все те саме, що й кожного ранку, сьогодні я чомусь затамував подих. Всередині щось підстрибувало, наче маленький м’ячик, з яким так люблять гратися кішки. А потім полетіло, наче за мною женеться хижак. Не знаю, що саме я передчував, але коли двері відчинилися та на порозі постав перший відвідувач, я звично розплився у привітній посмішці, що неабияк налякала маленького англійського той-тер’єра. Він завмер і ще більше нагострив свої величезні загострені вуха.

— Чого шкіришся? – запитав собака, намагаючись зобразити сміливість і пройшов всередину, ретельно тримаючись біля ніг хазяйки.

Все його маленьке тільце тремтіло перед невідомим. Але крихітка відчувала себе сильнішою за мене. Адже вона лише на повідку, а я в клітці, з якої вийти самостійно не зможу аж ніяк. Про те, що то мені не треба, тер’єр не в курсі, звісно. Тому почувається надто хоробрим, проходячи повз та підстрибуючи від мого привітного «фир-фир-фир».

Я відходжу від прутиків і сідаю спокійно посередині. Все моє життя є споглядання за життям інших. То дуже схоже на людину. Адже вони теж споглядають щоразу у величезну коробку на стіні, що безперестанно щось віщає та демонструє, як тільки приходить адміністраторка та вмикає її. Але їхня клітка, звісно, більша за мою. Он скільки лабіринтів є! І тільки в цьому відділі простору багато. А за дверима? Та й взагалі ми дуже схожі. Тому мені надцікаво вивчати їх. Одного разу я навіть бачив, як людина спробувала зробити так само, як я, коли мені стає чомусь лячно. Сховала голову у плечах. Бідолаха, на жаль, теж не мав гілочок. Тому лишився без захисту, звісно.

Крихітний тер’єр вмостився на спеціальному дивані для чотирилапих відвідувачів і звідти поглядав на мене. Він явно хотів щось до мене промовити, але не наважувався, тому я почав першим. І для початку пояснив:

— Пробач, що налякав. Та я геть не вишкірявся на тебе. Просто привітно посміхнувся.

— Хижа в тебе посмішка, — пробурмотів песик, наче знехотя.

Та я вже вивчив цей вираз очей, коли цікавість жене гостей до моєї клітки, і для мене починається справжня розвага — приватна бесіда.

Ми трохи помовчали задумливо, не зводячи очей один з одного.

— А де твої люди? – спитав собака першим, не витримавши.

І я посміхнувся. Та швидко згадав, що це лякає малого і приховав гострі зуби.

— Я не маю людей, — потиснув голими плечима та чомусь вперше відчув, як їх обдає холодом. Цікаво, іншим їжакам, які мають колючки, від такого руху теж стає прохолодно?

Зазвичай такі питання не засмучують мене, не чіпляють, бо вони повторюються, і я відточив відповідь вже до автоматизму одразу після того, як зрозумів, що для свійських тварин — то трагедія, жити без господаря.

— Але за мною тут непогано доглядають.

— Тому не йдеш? — з сумнівом питає, схиливши загострену мордочку набік.

— Куди? — здивувався я.

Зазвичай такі розпитування завершуються зверхнім поглядом і гордовитою ходою повз мене. Наче і розмовляти немає про що, якщо не маю своєї людини. Та цей гість пішов далі.

— На свободу, — зіщулився песик і затамував подих в очікуванні моєї реакції.

Я не мав, що відповісти. Та чомусь закляк. Щось всередині мене раптом сколихнулося і понеслося вдалечінь. Наче шукало ту саму невідому свободу. Так іноді буває: ти все життя сприймаєш свої обставини спокійно, та одного дня раптом розумієш, що для тебе світ вже не буде таким, як і вчора. Тобі цього замало.