Читати книгу - "Відьма з темного лісу, Юлія Рудишина"

Санько кожного року гостював у бабці в селі, і кожного року його там чекали такі ж хлопчиська, що приїжджали з навколишніх містечок. Йому було вже цілих десять років, і він у цієї зграї дикунів, як про них казали місцеві, був найстаршим – тому й вважавсь за головного.

Дмитро, рудий та трохи незграбний його друг, навіть придумав Саньку прозвисько —  Капітан Ворон. Чому Ворон? Санько був чорнявий, схожий на циганчатка, з довгим носом, немов дзьобом. Ось тому і Ворон. Але Санько не ображавсь і тільки вів свою ватагу до нових пригод. То підуть до проклятої криниці, де воду пити забороняли, то в хащу за ягодами, та на лісові городи, оторочені парканами та з опудалами посеред грядок… А цього разу зібрались дражнити відьму, що жила на краю лісу, серед чагарнику та дикої малини. Ягоди там були крупні, дуже солодкі, і хлопці вже не раз ходили туди поласувати. Але відьми ще жодного разу не бачили.

— Кажуть, у неї роги як у цапа та ікла! – зробив страшні очі Олежка, котрий серед хлопів був самим більшим боягузом – у останню вилазку до скелі, щоб на гадюк подивитись, взагалі не пішов. – Але діда казав, що там є таке провалля, через  яке можна попасти у саме пекло! Ось так! А ще болото, де жаби величезні! І водяник там живе.

— Байки то, — фиркнув Санько, зиркнувши з-під густого чорного чуба пронизливими сірими очима. – А якщо й так, то треба їй показати, чий той ліс! Тій відьмарці!

— Може, краще підемо на леваду вужиків наловимо? – запропонував Дмитро. Він не хотів, щоб його Капітан здогадавсь, що він теж злякавсь трохи. – А ще там такі красиві камінці є…

— А я хочу  на відьму подивитись! – вперто відрізав Санько. – Не хочте, не йдіть. Я сам тоді.

— Та ні, чого сам… — буркотнув Олежка. – Мені теж цікаво…

— А ви куди зібрались? – винирнула з верболозу Оленка. Висока та худа, аж кістки стирчали, з дивними очима – один зеленій, інший карий. Дівчинка була місцева, всі яри та левади знала.

— Нікуди, — відповів Санько. Ще дівчиська їм не вистачало.

— А я знаю, куди, — насупилась та, зложивши руки на грудях та відкинувши за спину тонку косу з синьою стрічкою. – Не візьмеш – дорослим скажу, що ви знову до криниці лазили у яр! Ось вам буде непереливки!

— Стукачка! – двинувся на неї Дмитро, але Санько зупинив його.

— Не чіпай, хай вже. Тільки дзуськи, якщо злякаєшся – сама лісом додому підеш.

Його приваблювало це довгоноге веселе дівчисько, яке замість ляльок цікавилось хлоп’ячими іграми та не проти було і на рибалку, і на пошуки скарбів у розвалену церкву, що поросла кропивою та стояла на краю селища.

— Не злякаюсь, — впевнено відповіла Оленка, радісно підстрибнувши. – А я нещодавно таке чула – що нібито в травневі ночі відьма перевертається у кішку! І лазить селом, намагається в хату якусь попасти. Але якщо пустити, з нею на хвості злидні приїдуть.

— Казки то все, немає ніяких відьом, — перебив її Дмитро.

— А ось пішли та подивимось!

— А й пішли!

За словом  і діло. Хлопці підхопились та побігли у сторону лісу, дівчисько за ними. Стежинка йшла проміж високих трав та заростів лохини, високі дерева грайливо шелестіли листям та падали яскраві сонячні проміння через зелене мереживо крон. Згодом ліс потемнішав, і там вже папороть стояла немов чарівна охорона, а ще де не де червоніли ягоди серед трави. Оленка лише на мить зупинилась, щоб зібрати  трошки суниць, як спалахнула там блискавиця, почувся лячний  зойк… і поплив проміж ялинок зелений  туман.

А Оленка щезла.