Читати книгу - "І навіть смерть не розлучить нас, Микола Білоус"

І навіть смерть не розлучить нас

       (якщо ми того не хочемо)

           Містичний детектив

         (Антиутопія)

 Немає у житті фантастики

        є реальність не усвідомлена

  людським умом.

Автор

«З далеких соснових борів гнітюче випливав місяць. Величезний. У повні. Дивився на нього і думав про неї. Єдину жінку у цілому світі, яку безумно любив у кожній своїй реінкарнації. Відчував – вона чує мої думки. І так самісінько вдивляється в місячну повню і думає про мене. Ми дві половинки однієї людської душі. Розірваної навпіл. Віками тягнемося одна до одної і не можемо з’єднатися докупи…»

Розділ 1

Того року листопад прощався не з білого коня, як то годилося до пори року. А чалапав у гумовиках з дощами та мокрим снігом. Періщив по грішному світу колючими пронизливими вітрами, ховаючи в сніговій каші під ногами, останній спомин короткого теплого літа. Ще за дня було більш привітно. Може тому, що видно навколо. А ближче до ночі, що не година – ставало тривожніше. Якась невимовна туга раптом, немов  покривалом, огортала з голови і до ніг. Пекло холодом по серцю. Настільки болюче, що хотілося плакати. Так буває, коли самотньо. Близько восьмої вечора вирішив вийти у двір нагодувати собак. Вони, всупереч всякій логіці, не ховалися в будах од негоди, брьохали болотом навколо хати та час од часу надривно завивали під вікнами. Звично одягся і вийшов у веранду. Рукою уже потягнувся було до гумовиків біля вхідних дверей. Аж ураз світ захитався й поплив перед очима. Інстинктивно подався тілом назад, вирівнявся аби зберегти рівновагу. Даремно. В очах несподівано потемніло. І, мов дубок під сокирою лісоруба, упав навзнак на кафель підлоги. Болю не відчував. Відчуття безсилля і немочі раптом охопило всього. Кілька разів в агонії сіпнувся, намагаючись за щось вхопитися руками, перевернутися лицем долі й піднятися. І не зміг. Час зупинився. Морана холодними пальцями прикрила очі повіками. В голові затремтіло, захиталося марево чогось далекого і напівзабутого, відболілого давним – давно…

         Я знав, що це я. Звати мене Михайло. Осавул козачого полку. А тут живе моя кохана панночка, Марія, випускниця інституту благородних дівчат при імператорському дворі. Знайшов потрібний будинок. Геть стомлений, розбитий, після довгого блукання містом, зайшов і постукав до знайомої квартири. З єдиним бажанням побачитись із Марійкою ще раз. І попрощатися назавжди. Коли втрачено ідеали, за які воював, батьківщину, якій не потрібен. І, немов вовк – одинак, щомиті тікаєш від погоні, чужий і гонимий на рідній землі. Де будь – яка гнида може зупинити на вулиці й поставити до стінки, як ворога народу. Тоді всеодно. І жодного божевілля в тому, що йдеш добровільно у лігво свого ворога аби востаннє глянути в очі єдиного кохання. Єдиної в світі жінки вартої всього життя і навіть смерті.

Двері відчинила служниця.

- Ви? – запитала, розгублено.

-  Я, - відповів Михайло. – Дозволите…

Дівчина глянула позаду себе і вже на язику крутилося: «панночки немає вдома». Проте вчасно схаменулася.

- Нехай проходять, - озвався голос Марійки з кімнати.

« Вона відчувала, що я прийду, - подумав Михайло. – Отак, час біжить. Міняється все навколо. Лише ми не міняємось.

Якусь хвилину вони пильно вдивлялися один одному в очі. Михайло відчув, як стислося, затремтіло, заячало у грудях серце у відповідь серцю коханої жінки.

«Нам варто лише доторкнутися зараз рукою до руки – і потім навіть смерть не розлучить нас, - подумав Михайло. – Тільки чи варто це робити? Що я можу дати їй сьогодні? Проклятий і гонимий. Хіба що накликати на її голову біду. А з ним, Арсеном, їй надійніше і безпечніше тепер. Адже він чекіст. Влада. Мені ж не простять мого білогвардійського минулого.

- Роздягайтеся, - промовила згодом удавано спокійно, хоч у душі клекотів відчай в передчутті невідворнотності долі. – Та будьте, як удома.

«Хотілося б, - думав Михайло, - стояти біля тебе навколішки, поклавши голову тобі на коліна, дихати тобою, коли сидиш у кріслі біля каміна, дивишся на вогонь і про щось мрієш. Та не судилося..» Мовчки скинув шинель і повісив на вішалку в коридорі біля дверей.

- Орися приготує ванну, - продовжувала Марійка. – Помиєтеся з дороги. Там і білизна, переодягнутися. А своє спіднє кинете у камін. Я тим часом приготую вам постіль у передпокої на тахті. Відпочинете.

- Він знає, що я маю прийти? – врешті наважився запитати.

- Знає.

- Певно, ви побралися вже? Сімя? Так?

- Ні. Поки що ні. Ви для мене однакові. Обоє. Дві половини одного цілого – моєї любові. А я маю обрати лише одного. Цього разу доля обрала його.

         За два роки безглуздої війни, Михайло звик спати у сідлі, їсти руками, що пахли порохом і чужою кров’ю. Хмелів од безумства бойні, де брат убивав брата – безжально, з якоюсь нелюдською насолодою. І тепер, на чистій, накрохмаленій постелі, бачив себе мало не в раю. За звичкою, для певності, наган поклав під подушку та спати не хотілося.

- Орисю, - покликав служницю, - скажи панночці, нехай підійде.

- Присядьте біля мене, Маріє. Дозвольте налюбуватися вами. Запам’ятати вас, щоб знову колись зустріти.

         Він вперше за багато років бачив сон:  широку і чисту, немов людська сльоза, ріку. Вона несла кудись вдалину тихі спокійні води, поміж голими й пустими берегами. «Жодної живності навколо, - дивувався Михайло, - може то зовсім і не вода, а сльози людські. Тільки що це? Човен? Напівзатоплений дерев’яний човен, забутий чи навмисно покинутий кимось посеред тої дивної ріки, повен людських сліз, мандрував невідомо куди вниз за течією.

«Неначе я», - подумав Михайло.

- Вставай! Контро! – Різкий приглушений голос обірвав сон Михайла. Машинально потягнувся за наганом під подушку та раптом відчув його холодне дуло під лопаткою.

- І без дурниць, пане осавуле чи як тебе там. Бо іменем революції шльопну й оком не моргну.