Читати книгу - "Товста книга, Микола Квітень"

- Цю товсту книгу беремо? Будеш там читати. Чи залишаємо? - запитання дружини застало зненацька. У кожній організованій сім'ї, до якої ми себе, звісно, відносимо, при підготовці до від'їзду (навіть на дачу) кожен має персональну «зону відповідальності», і я був зосереджений на своїй.

Здогадавшись, про яку книжку йдеться, я хотів не просто відповісти: «Беремо», а вирішив виграти кілька секунд для ухвалення виваженого рішення і, промовивши щось на кшталт: «Зараз іду... гляну», пішов до дружини в іншу кімнату. Бувають моменти, коли, здавалося б, просте питання чомусь потребує додаткового часу для прийняття рішення... Цей момент був саме таким.

Отже, це була об'ємних розмірів книга, доволі відома серед шанувальників езотерики й тих, хто прагнув у цілому до саморозвитку, яку радив мені син. Зважаючи на наявну в мене інформацію, написана вона була (незважаючи на псевдонім) автором із Києва, думки та ідеї якого мені були близькі за низкою моментів. Я почав читати її якийсь час тому, але зрозумів, що частина порушуваних у ній тем і питань мені вже була знайома з відео на Ютубі, де ведуча спілкувалася безпосередньо з автором. З огляду на те, що для прочитання такої солідної книжки знадобиться чимало часу, виникало начебто нормальне питання: читати її й далі чи повернутися до перегляду трансляцій?

Я не зміг вкластися у відведені собі кілька секунд і спростив собі завдання, сказавши дружині просто: «Так, беремо...» Як же буває важко часом зробити вибір, у здавалося б простій ситуації - подолати бар'єр, що раптом виник, і рухатися далі, розв'язуючи важливіші завдання. Чому так відбувається, що ховається за цією нерішучістю насправді? В мене виникла навіть відчуття провини перед автором книжки, на написання якої він витратив, можливо, роки та колосальні зусилля і яку напевно вже прочитали мільйони людей. «Так, краще йому про мої сумніви ніколи не дізнатись», - подумав я.

Приготування до від'їзду на дачу закінчено, попереду – перша частина запланованого відпочинку довжиною у півтори години. Щоправда, цей час не зрівняєш із трансфером в аеропорт у подорож, скажімо, до Туреччини чи Єгипту - країни, що приваблюють розкішними готелями, теплим морем з унікальною фауною, захопливими екскурсіями і - чого гріха таїти - перемогою обжерливості над розумом - «олл-інклюзивом».

Звичайно ж, наше перебування на дачі не настільки бездоганне й райдужне, як відпочинок у чотири- або п'ятизірковому готелі. Але є щось привабливо чарівне, що тягне нас туди щоразу. Можливо, причина в якихось спогадах із дитинства, а може, це результат таїнств, захованих ще на генному рівні, які відкриваються нам лише в зрілому віці.

Думки про складність написання книжки взагалі, своєрідне ставлення людини до способу її прочитання та сприйняття, не дозволяли мені переключитися на щось інше. За вікнами миготіли знайомі краєвиди міста, а улюблена хвиля наповнювала машину однією приємною мелодією за іншою. Дружина почала відходити від завжди хвилюючої для неї процедури зборів, поступово заспокоюючись, що було помітно по початку легкого позіхання та ритмічному - в такт музиці – постукуванню пальцями по сумочці. Її стан невидимою теплою хвилею став передаватися і мені, приводячи до приємного розслаблення.

Розслаблення... А що це таке?

* * *

Мій трохи збуджений, здебільшого через переживання дружини, стан відходить на другий план, змінюючи його на приємний розслаблюючий «дурман» - елемент «нірвани», як, можливо, сказали б майстри східних практик.

Релаксація, що настала, відпустила частину моїх внутрішніх затисків, даючи змогу пам'яті пригадати про відомих обдарованих письменників, які для занурення у «творчу нірвану» вдавалися до міцних напоїв і навіть наркотиків, що потім надихали їх на створення нових шедеврів. Як донесла історія, наприклад, Пабло Пікассо був майже наркоманом і багато пиячив, а Сальвадор Далі часто «надихався», покурюючи опіум. У цій незвичній «когорті» талантів не можна не згадати й усім відомих Гемінґвея, який захоплювався міцними коктейлями, та Фолкнера, який любив у процесі творення вживати якийсь м'ятний джулеп.

Горілка, коньяк, шампанське, віскі, ром, бренді, вино, пиво... Цей список можна продовжувати і продовжувати, але суть і результат їхнього впливу на розум від цього суттєво не зміниться. Це - так званий «хмільний дурман», стан, за якого мозок починає сприймати навколишній світ якимось хитрим, ілюзорним чином. Причому спочатку і за малих «доз» це - ще приємні відчуття, що заспокоюють нерви і знімають втому. А ось потім... 

Звикаючи працювати в режимі такого розслаблення, ці обдаровані люди вже були не в змозі творити без такої собі «п'яної» музи. Маючи дар - тобто будучи «людиною від Бога» - вони заради слави і нових шедеврів опускалися фактично на своє дно. «Небо» і «дно» - парадокс крайнощів деяких геніїв, а може, й більшості. А може, всіх? Чому ж людина, яка заслужила божу благодать, буває не в змозі застосувати свій дар без низинних стимуляторів? Наскільки ж велике протиріччя: отримавши чимало що, не впоратися з малим!