Читати книгу - "А ти щаслива?, Шепіт Оповідачки"

Я квапилася на прийом до лікаря. День був звичайний, без подій, що могли б зачепити мене емоційно чи змусити відірвати погляд від єдиної мети — дверей поліклініки. Увійти, пройти процедури, вийти. Жодна інша деталь не мала значення.  

Проте щойно я переступила поріг, реальність ніби ледь-ледь змістилася, неначе хтось повернув невидимий регулятор і змінив налаштування світу. Я зупинилася.  

Повітря навколо стало іншим. Його не можна було побачити, але воно набуло ваги, густоти, неначе було насичене невидимими частинками, які вібрували, торкаючись моєї шкіри. Текстури предметів стали чіткішими, ніби витесані зі світла й тіні одночасно. Колір стін здавався не просто відтінком — у ньому була глибина, відчуття, якого раніше я не помічала. Світ став... більш емоційним.  

Краєм ока я глянула у вікно.  

Очікувала побачити знайомий двір, припарковані машини, сірувате небо, але натомість застигла. Я не була впевнена, що це взагалі вікно. Воно виглядало, як величезний LED-екран, що транслював сцену з іншого виміру.  

Небо було глибокого синьо-фіолетового відтінку, немов розчинене в сутінках, і водночас променисто-насичене, як у ті рідкісні хвилини перед штормом, коли повітря стає електричним. Зорі не просто мерехтіли — вони пульсували, мов живі істоти, спалахували й зривалися вниз, залишаючи за собою довгі світлові шлейфи, які не гасли, а розчинялися, наче срібний пил.  

Від цієї картини у грудях щось стиснулося, проте не було часу з’ясовувати, що саме я бачу. Мене ніби щось підганяло вперед, мов невидимий поштовх у спину.  

Коридор переді мною був темним. Не настільки, щоб не бачити куди йду, але достатньо, щоб змусити внутрішній голос шепотіти про небезпеку. Я зробила крок. Тиша навколо здалася неприродно глибокою, ніби світ позаду мене поступово віддалявся, зникаючи в тіні.  

Я мала йти далі.