Читати книгу - "А ти щаслива?, Шепіт Оповідачки"

Щось змінилося.  

Кімната зрушилася, ніби підлога пішла хвилями, а її деталі розчинилися, як малюнок, змитий дощем.  

Раптом я відчула легкий дотик—нежорсткий, анітрохи не насильницький, а радше ніжний поштовх у плече. Я не встигла зреагувати—тільки відчула, як падаю назад, а за моєю спиною несподівано з’явилося ліжко.  

Я опинилася на ньому, а коли підвела погляд—стіл, медичні папери, полиці, усе просто зникло.  

Залишилися лише ми.  

Він і я.  

Його зовнішність все ще змінювалася. Неможливо було зафіксувати його обличчя—воно залишалося невловимим, текучим, як сон, що вислизає крізь пальці.  

Але його очі...  

Вони залишалися незмінними.  

Я була паралізована млосним відчуттям. Не страхом. Не тривогою. А чимось зовсім іншим.  

Ніжною апатією.  

Солодкою бездіяльністю.  

Мої думки розпливалися, як тінь на воді, а тіло підкорялося цьому дивному стану. Я відчувала приємне тепло, що розтікалося від кінчиків пальців до грудей, від живота до шиї. Затягуючий, липкий стан, у якому не потрібно нічого вирішувати. Не потрібно нічого робити. Лише слідувати.  

Але щось усередині мене пручалося.  

Ледь чутний голос у глибині свідомості кричав.  

Згадай!  

Хто ти?  

Чому ти тут?  

Моє тіло не слухалося. Я ніби пливла за течією, не маючи сили гребти проти хвиль.  

Він нахилився трохи ближче, і я відчула його подих, хоча не була впевнена, чи це справжнє відчуття, чи черговий трюк мого розуму.  

— Я залишу тебе на декілька хвилин, — сказав він, і його голос, здавалося, огортав мене оксамитовими нитками.  

Він віддалявся.  

А я лишалася тут, нерухома, розчинена у стані, якого не розуміла, але який був… занадто приємним, щоб боротися.  

І раптом—спалах пам’яті.  

Мій наречений.  

Моя реальність.  

Я не можу робити те, що роблю зараз.  

Я не можу… Але ж я нічого й не роблю?  

Чи не це і є найбільша пастка?  

Спокуса була така велика, що її відчуття стало майже фізичним болем. Я хотіла підняти руку, ворухнутися, втекти, але будь-яка спроба викликала хвилю опору всередині мене.  

Мені потрібно вибратися.  

Але чи справді я цього хочу?