Читати книгу - "А ти щаслива?, Шепіт Оповідачки"

Я все ще поспішала. Мене не турбувала дивна тиша, що запанувала у поліклініці, відсутність інших відвідувачів — усе це мало б насторожити, але я не надала значення. Моя увага була спрямована лише вперед.    

Нарешті, біля рецепції з’явилися дві постаті. Медсестри.  

На перший погляд вони здавалися звичайними: молоді, привабливі, у білосніжних формах. Проте, коли я наблизилася, мене охопило неприємне відчуття, схоже на легкий холодок по шкірі.    

Щось у них було... не таким.  

Вони не розмовляли — їхні губи лише злегка ворушилися, і хоча слів я не чула, між ними ніби текла беззвучна розмова, повна значень, яких я не могла осягнути. Їхня поведінка мала дивну томливість, якась розслаблена млосність просочувала їхні рухи, наче вони перебували в стані напівсну. Погляди... Вони дивилися одна на одну і на мене з якоюсь майже ніжною прихильністю, немов ми всі давно знайомі й поділяємо спільну таємницю.  

Одна з них озвалася:  

— Ви прийшли на прийом до Нього?  

На останньому слові її голос зробив акцент, і від того в мені щось стиснулося. У тембрі її голосу прозвучало щось більше, ніж проста ввічливість реєстратора. Це було ніби... поклоніння?    

Я мовчки кивнула.  

Вона посміхнулася — ніжно, заохочувально, але ця посмішка мала у собі щось надмірне, ніби чекала моєї реакції, ніби хотіла, щоб я відчула певний ефект від неї. Потім вона легко вказала рукою вперед, до дверей.    

Я зробила крок, і в цей момент друга медсестра, яка до цього мовчала, прошепотіла:  

— Не бійтеся. Він обов’язково вам допоможе.  

Її голос звучав дивно мелодійно, майже пісенно, і це заспокійливе запевнення прозвучало... якось двозначно.  

Кому я довірилася?    

Та часу роздумувати не було. Попереду на мене чекали двері.