Читати книгу - "А ти щаслива?, Шепіт Оповідачки"

Не знаю, якими надзусиллями мені вдалося відірватися від ліжка. Моє тіло пручалося, ніби досі залишалося в силі його чарів, але я змусила себе встати. Дихання було важким, серце гупало в грудях, і коли я нарешті випросталася, в дверях з’явився він.  

Його обличчя змінилося.  

Він не приховував роздратування—на мить його риси спотворила гримаса люті. Очі, що досі здавалися крижаними, спалахнули блиском, від якого мені стало ще холодніше. Його щелепи напружилися, тонкі губи здригнулися, але це тривало лише мить.  

Він знову взяв себе в руки.  

Став звабливим.  

Майже граційно хитнув головою, ніби відкидаючи незначну перешкоду, і посміхнувся, як людина, яка добре знає свою силу.  

— Напевно, я не з того почав, — прошепотів він оксамитовим голосом.  

І тут сталося щось ще дивніше.  

Прямо перед ним, ніби з нічого, з’явився масивний буфет. Темне дерево з витонченим різьбленням, дзеркальна поверхня, а на ній — десятки склянок, фужерів і келихів, наповнених напоями всіх кольорів, що переливалися в напівтемряві, ніби зачаровані зілля.  

Він простягнув до мене руку.  

— Скуштуй, — посміхнувся він, голос його був майже лагідний, майже ніжний.  

Я похитала головою.  

Щось у мені ще трималося за реальність.  

Його посмішка на мить зникла. Губи зімкнулися в тонку, майже невидиму лінію. Його очі більше не здавалися запрошуючими, в них проступило роздратування, незадоволення, яке він ледве приховував.  

— А твоя сестра так не пручалася, — вимовив він, і його голос розітнув повітря, ніби лезо.  

Мене ніби обдало холодом.  

Сестра.  

Звідки він знає, що в мене є сестра?  

Що він знає про неї?  

Я відчула, як до горла підкотився клубок, як серце пропустило удар. У голові проносилися уривчасті думки, але одна з них палала найяскравіше: якщо він знає про неї, то що ще він знає?  

Я змусила себе говорити, хоча мій голос тремтів:  

— Що ти знаєш про мою сестру?  

Він усміхнувся.  

Іронічно. Холодно.  

Кивнув у куток кімнати, і я раптом побачила там комп’ютер, який до цього моменту не помічала. Монітор мерехтів, на клавіатурі ніби хтось невидимий залишив відбитки пальців.  

— У нас тут усе записано, — сказав він, і від його слів мене охопила хвиля жаху.
У мені ніби щось прорвалося.  

Вся млосність, всі дивні чари, які скували моє тіло, раптом почали розвіюватися, мов туман під гострим вітром. Я відчула, як у мені пробуджується моя воля. Та, яку я майже втратила, та, яку він хотів забрати.  

Я почала ставити запитання.  

Голос мій спочатку тремтів, але з кожним словом ставав все твердішим, все вимогливішим:  

— Хто ти?  

— Що ти робиш?  

— Навіщо тобі це все?  

Я не благала. Я вимагала відповідей.  

А він… він змінювався.  

Щось у його очах, досі крижаних і владних, почало тьмяніти. Його обличчя знову мінялося, але тепер це не було грою спокуси чи обману—це було щось інше. Він ніби втрачав інтерес, ніби мої слова позбавляли його сили.  

Він почав відповідати.  

Але я не розуміла.  

Його голос звучав все тихіше і тихіше, ніби пробиваючись крізь товщу води, а слова… слова були чужі, незнайомі, ніби не належали жодній мові, яку я коли-небудь чула. Вони ковзали по моїй свідомості, не залишаючи сліду, лише дивне відчуття порожнечі.  

Його вплив слабшав.  

Я відчувала, як реальність навколо мене починає тремтіти, розпадатися на шматки.  

Спочатку зник він.  

Потім кімната.  

Потім… я.