Читати книгу - "А ти щаслива?, Шепіт Оповідачки"

Кабінет був звичайним.  

Стіл, медичні папери, полиці з папками, антисептичний запах, притаманний лікарняним приміщенням. Лікар у білому халаті сидів за столом, схилившись над записами. Я майже не дивилася на нього, зосереджена на власних паперах, перебираючи їх, бурмочучи щось про свої симптоми.  

Я квапилася. Говорила швидко, майже машинально. Але з кожною секундою відчуття навколо змінювалося.  

Щось було… не так.  

Повітря, здається, стало густішим, і я вперше відчула щось, чого не могла пояснити. Це не було страхом чи тривогою. Це було щось інше. Я відчувала його присутність не просто фізично, а енергетично — вона тиснула, обволікала мене, заповнювала простір між нами.  

Я нарешті змусила себе підняти очі на нього.  

І тут почалося щось неймовірне.  

Коли я зайшла в кабінет, мені здавалося, що я бачила звичайну людину, чітке обличчя, конкретні риси. Але щойно я намагалася сфокусуватися, його зовнішність почала змінюватися. Швидко. Надприродно.  

Він був то молодшим, то старшим. Окуляри з’являлися й зникали. Обличчя ставало худим, потім округлішим. Раз він мав темне волосся, в інший момент — світле. Його губи то звужувалися в строгий вираз, то набували м’яких обрисів. Це була не просто ілюзія, не гра світла. Це була трансформація, яка відбувалася прямо переді мною.  

Тільки очі залишалися незмінними. Світло-блакитні. Крижано-холодні. Пронизливі.  

І раптом він заговорив.  

Його голос був рівним, спокійним, глибоким.  

— Анно… А ти взагалі щаслива?  

Я здригнулася.  

Запитання пролунало так несподівано, що все навколо ніби зупинилося. Мої документи випали з рук.  

Я не могла відповісти.  

Його очі наближалися.  

Вони займали весь мій зір.  

Я бачила лише їх.  

Я тонула в них.  

Світ навколо зник, я провалилася в якийсь дивний стан — ніби сон, ніби гіпноз, ніби мить абсолютної чесності перед самою собою.  

Чи я щаслива?  

Ніколи раніше ніхто не питав мене про це.  

Я сама не питала себе про це.  

І тепер, коли питання стояло так гостро, в глибині душі мені захотілося заплакати.
Коли його питання розчинилося в повітрі, ніби чужорідний шепіт, що проник у саму суть мого єства, я раптом усвідомила страшну річ: ця людина—чи істота—може стати тим, кого я шукала все життя.  

Його очі, холодні, пронизливі, але водночас дивно манливі, здавалися єдиною правдою у світі, що почав стрімко змінюватися навколо. Я відчувала, що, довірившись йому, можу знайти те, чого так довго прагнула. Щастя? Наповненість? Звільнення?