Читати книгу - "Останній цикл Друїда, Михайло Андрусяк"

Друїд останнього циклу.
Я — одна з друїдок Циклу.
Нас небагато, ми розкидані по світу, і кожна з нас пов’язана з лісом, який дихає нашим серцем. Мій — у долині, де ранкова роса збирається в чашечках первоцвітів, де дерева пам’ятають пісні ще з часів, коли не було людей.

Я не паную над ним — я лише його частина.
Я готую його до спекотного літа, до повільного падіння листя восени, до сну в крижаних обіймах зими… і до пробудження. Весна — мій час. Час, коли я прокидаюсь разом із корінням, яке тягнеться до тепла.

Коли земля стиха здригається від першого паростка, я відкриваю очі.

І тут я відчула це.

Перші теплі промені сонця обережно торкнулися землі, мов ніжні пальці старого друга. Вони ковзнули по моху, зігріли потріскану кору, заграли світлом у краплі, що повисла на кінчику гілки. Ліс прокидався.
Після важкого, довгого, майже безмовного сну — він почав дихати знову.

Тварини розплющували очі, звірі обережно виходили з нір, а птахи, ще не впевнені в теплі, все ж наважувались подати голос.
Десь у гущавині затремтів паросток.
Земля дихнула.

Це був мій час.
Час, коли я, як хранителька цього місця, повинна допомогти йому пробудитись. Я розчинилася в повітрі, в ароматі весняного вітру, у кожному шелесті гілки.
Я мусила вдихнути весну в його серце.

Я рушила вперед, ступаючи босоніж по ще холодній, вологій землі. Ліс залишався хмурим — наче не вірив, що зима вже позаду. Сірі хмари нависали над верхівками дерев, а гілки ще зберігали пам’ять про сніг і вітер.

Але з кожним моїм кроком земля змінювалася.

Слідом за мною почали проростати перші листочки — несміливі, тендітні, але живі. З-під сухого торішнього листя прокидались паростки квітів, які тягнулися до світла, що тільки-но пробуджувалося на небі.

Я схилялась над кожною ніркою, заглядала до малих мешканців лісу — лисиць, їжаків, білок, які ще кутились у теплій зимовій дрімоті. Я не будила їх — я лише відкривала шлях для сонця.

Промені світла, немов золоті стріли весни, проникали крізь гілки, торкались хутра, дзьобів, крилець. І світ прокидався. Природа слухала. Сонце — посланець тепла — говорило від мого імені:

— Прийшла весна. Вставайте.

Ліс остаточно прокидався.

Крізь крону пробивалося вже справжнє сонце, не його бліде зимове віддзеркалення. Пташині голоси ставали голоснішими, трелі весни оживали між гілками, як музика першого дня світу.

І тоді я відчула це.

Наче вітер приніс щось чуже — тонке, майже непомітне, але дуже виразне для тих, хто зв’язаний із землею. Порушення рівноваги. Нотка, якої не має бути в цій симфонії.

Вовки зреагували першими.

Вони рушили швидко й мовчки — сірі тіні між деревами. Я відчула їхню лють, нетерплячий голод, первісний інстинкт. І я рушила слідом — не як мисливець, а як хранитель.

Коли я дісталась до того місця, що покликало мене, побачила дивне створіння.

Воно стояло на двох ногах. Без шерсті. У темному плащі, що тягнувся по землі, вицвілий і подертий. Його погляд був... занадто глибокий для звіра. І він тікав — задиханий, поранений, зі слідами пазурів на боці.

Вовки вже були зовсім поруч.

Вони сприймали його як загрозу, як щось чуже, як порушника. Але я знала — це не хижак, не той, хто прийшов ламати дерева чи спалювати гнізда. Він був інакший. Нерозгаданий. Але не ворог.

— Не чіпайте його. — Мій голос був тихий, але наповнений силою. — Він не з наших. Не з лісу. Ми не маємо права торкатись чужинців. Це не наш шлях.

Я стояла між істотою й вовками, вдихаючи вітром стародавні закони. Та вони не слухали — не одразу. Голод спотворював їхній розум.

— Ми голодні! — пролунало одразу з кількох пащ. — Дозволь нам, Хранителько! Він сам зайшов. Він сам! Ми чекали, ми стежили!

Їхні очі блищали — жовті, тремтячі від нетерпіння. Зуби виблискували у промінні, що пробивалося крізь гілки. Вони не питали дозволу — вони благали.

Я відчула їхній біль.
Так, весна ще слабка. Так, після зими знайти їжу — завжди випробування. Але...

— Ні.
Мій голос став твердим, як кора. — Шукайте здобич у межах Лісу. Не більше. Не порушуйте Закон.

Вовки гарчали, кружляли, але не нападали. Їх зупиняли не тільки мої слова — їх стримувала сама Суть. Закон, вищий за бажання. Закон, даний ще Рогатим Богом, коли перші дерева пустили коріння в цю землю.

Я відчула, як земля під ногами стиха затремтіла — ліс почув мої слова. Він схвалював.

Істота, побачивши, що вовки не зрушують із місця, ще кілька секунд дивилася на мене. В її очах був дикий страх, змішаний із подивом. Вона щось закричала — глухо, уривчасто, не схоже на мову лісу чи звірів. А потім — розвернулася й зникла між деревами, ніби її ніс сам ліс.

Мовчанку прорізало гарчання. Повільне. З погрозою.

— Ти ще пожалкуєш, що не дозволила нам це зробити… — промовив Найстарший. Його шерсть була чорною, як тінь півночі, очі — наче палаючі зірки над мертвими горами. Його голос не був голосом звіра. Це було щось старіше. Темніше. Більше.

Я зустріла його погляд і мовчала.

— Він приніс з собою порушення. І ти це відчуєш. Усі ми відчуємо… — додав він, а потім загарчав і розвернувся. Його тіло розчинилося в тумані лісу, наче й не було. Стая рушила за ним без жодного звуку — тільки вітер затремтів серед гілок.

Я стояла серед пробудженого лісу — одна, але не самотня.

— Якщо я і пожалію… — прошепотіла я, глянувши туди, куди зник чужинець, — то точно не через це.

Тиша повільно поверталась.

Лише потривожені гілки ще колихались, мов відлуння присутності хижаків, і десь далеко закричав ворон — суворе нагадування, що світ не такий вже й безпечний. Я стояла непорушно, вбираючи все: тріщини у землі, яку збурили вовчі лапи, пелюстки квітів, що впали від напруги, і тінь чужинця, що зник, залишивши по собі запах попелу, металу... і чогось давнішого.

Ліс був занепокоєний. Я відчувала це кожною жилкою. Пробудження весни мало бути святом, співом оновлення. Але тепер усе змінилось. Замість гармонії — порушення. Замість пісні — невидимий тріск у повітрі.