Читати книгу - "Історія одного розлучення, Ана-Марія Еріш"

Ненавиджу перельоти. Вони викликали в мені якийсь особливий, майже ірраціональний страх, наче я підсвідомо відчувала, що кожен політ може стати останнім. Ніколи не знаєш, який літак може розбитися, і це відчуття невизначеності, беззахисності страшенно тиснуло на мене зсередини. Кожен раз, коли відбувався турбулентний рух чи ледь чутний стукіт у двигунах, я мимоволі напружувалася, ніби готувалася до найбільшої катастрофи.

В голові миттєво прокручувалися страшні сценарії. А що, якщо щось піде не так? Чи встигну я сховатися? І це змушувало серце калатати шалено, а руки холодніти. Марі, моя найкраща подруга, завжди намагалася мене заспокоїти, пояснюючи, що навіть у найстрашніших катастрофах завжди залишається шанс вижити. Вона казала, що варто лише знати, де ховатися, наприклад, у туалеті літака, що якось дивно звучало, але її логіка була такою впевненою, що я намагалась вірити в це, хоч і сумнівалася.

- Хоча, - додавала Марі з легкою усмішкою. – Сумніваюся, що ти встигнеш, бо не дуже спортивна.

І я уявляла себе, як безпорадну дівчину, яка намагається спритно підбігти до туалету, а ноги наче ватяні, та ще й дихання збите. Ні, я пробувала різне: фітнес, йогу, навіть танці, але все це швидко набридало, дратувало. Можливо, варто було б спробувати бокс? Це і фігуру тримає у формі, і нерви заспокоює.

Але поки що я тільки мріяла про це, бо часу та мотивації постійно бракувало, а нерви вже давно були на межі. І саме зараз, коли залишився один крок до польоту, я відчувала, що мені дуже потрібен цей заспокійливий ефект.

І ось, коли ми зайшли в літак і влаштовувалися у бізнес-класі, сталося щось дивне. Марі, попри всі свої запевнення, сиділа на протилежному боці салону. Я не могла повірити. Вона клялася, що забронювала місця поруч. Ото ж щастя, подумала я. Тепер доведеться спілкуватися з незнайомцями, або, не дай боже, якась бабця, що не втомиться розповідати про свої проблеми зі страховкою.

Такі люди інколи трапляються у польотах, і я завжди старалась уникати розмов з ними, бо вони викликали в мені лише тривогу та бажання скоріше втекти. А головне, як так — гроші на дорогий квиток знайшла, а тепер доведеться потерпіти таке? Класика. Та я вже почала готуватися до найгіршого, як раптом почувся приємний чоловічий голос:

— Доброго вечора, - сказав він. – Певно, ми будемо летіти разом.

Я різко повернула голову і зустріла погляд симпатичного хлопця, який посміхався мені з іншого кінця проходу. На вигляд йому було десь двадцять п’ять чи двадцять шість років. Високий, спортивної статури, яку було видно навіть через просту сорочку. У нього було коротке темно-русяве волосся, сірі пронизливі очі, що ніби проникали крізь тебе, і неймовірно гарна, відкрита посмішка, що створювала відчуття щирості.

Але мою увагу привернув великий шрам, що простягався вздовж шиї — щось, що говорило про те, що в його житті були складні моменти, що залишили слід. Хоча всього я не побачила, та це змусило мене замислитись хто ж він такий.

Кара, перестань витріщатися і скажи щось, інакше цей хлопець подумає щось не те. Але він ну дуже симпатичний. До того ж останнім часом я чоловіків бачила лише на роботі, і вони мене страшенно дратували.

— Так, доведеться, — відповіла я, трохи розгублено. – Я мала сидіти поруч зі своєю подругою, але не вийшло.

Він зайняв своє місце поруч, і я відразу відчула запах його парфумів — знайомий, солодкуватий і трохи деревний аромат, який нагадував мені мого колишнього. Це якийсь злий жарт долі, промайнуло в голові. Хотілось просто відпочити, але все починалось вже якось не за планом.

— Я Тоні, — нарешті представився хлопець, простягуючи мені руку. — А як звати мою прекрасну сусідку?

— Кара, — відповіла я, намагаючись приховати, як мене трохи збентежило таке знайомство.

— Дуже гарне ім’я. І незвичайне, — він посміхнувся ще ширше. — Вам колись казали, що ви схожі на одну відому кінозірку?

Я мало не закотила очі. Що за дешеві прийоми зваблення? Він спочатку здавався непоганим хлопцем, а тепер цей комплімент виглядав натягнуто. Мені вже було некомфортно знаходитись поруч з ним. Якось хотіла відповісти щось саркастичне, та у цей момент підійшла стюардеса з підносом напоїв.

— Я буду віскі, а от дівчині... Дайте я вгадаю, — промовив Тоні з хитрою посмішкою. — Червоне сухе вино?

Я здивовано підняла брови. Ніхто ніколи не вгадував мої побажання. До того ж так легко, ніби знав мене все життя. І це починало напружувати.

— Як ви дізналися? – запитала я.

— Я завжди знаю, що потрібно дівчині, - посміхався Тоні. – Та не хвилюйтесь, я просто вгадав.

Це викликало у мені легкий подив і навіть тривогу. Адже зазвичай дівчата пили шампанське або щось солоденьке, а він вгадував саме моє улюблене вино. Хто він і що тут робить? Мене почало бентежити, наскільки легко він здається інтуїтивним або, можливо, краще сказати — надто уважним. Коли принесли наші напої, я старалася трохи відсунутися, але він не відводив погляду. Цей холодок, що пробіг по шкірі, був одночасно і тривожним, і дивно приємним.

— Я чимось вас образив? — запитав він м’яко. – Не звертайте уваги, через роботу я рідко спілкуюсь з іншими. Тим паче з прекрасними дівчатами.

— Ні, просто... — я намагалася підібрати слова, бо все здавалося таким дивним. — Ви вибачте, але все це — квитки, напої, ваше знання... Якось дуже несподівано.

Він розсміявся. Здавалось що мої роздуми виглядали абсолютно абсурдними. Хоча, можливо, для сторонніх людей так і було. Він міг бути простим туристом.

— Квиток я купив у останній момент, — показав мені папірець із датою покупки. — А вино... Це не перший раз, коли я пропоную саме це. Зазвичай не вгадую, але з вами пощастило.

Я посміхнулася. Він був милий, та все одно підозра не відпускала мене. Мені здавалося, що за всією цією легкістю ховається щось більше. А може в мені це говорить втома. Ні, справді, треба відпочити.

— А чому ви летите у Вегас? — запитав він.

— З подругою вирішили влаштувати відпочинок, — відповіла я, відпивши трохи вина.