Читати книгу - "Прірва для Езопа"

Відсміявшись, як того потребував забобон, я узяв мотузку і пішов до озера, де давно вже запримітив старий дуб, та й повісився. Дід Панас дуже любив той дуб, от я і подумав, що таким і буде мій найкоротший шлях до нашої зустрічі.

Але, за словами діда Панаса «бідному, як женитися, то й ніч замала». Не знаю напевне, чи то дуб був такий старий, чи мотузок не втримав моє тлусте тіло, але упав я додолу і так навернувся спиною об корч, що мене спаралізувало від удару, і, коли я прийшов до тями, то побачив над собою небо, мереживну тінь від дерева і двох неземних красунь, що, як я уже розказував, пахли божественно, аж я обрадувався, що таки благополучно допхався до раю.

Одна з них схилилася наді мною, а інша, невдоволено накопиливши губки, пхнула мені поміж ребра, перевіряючи, на якій стадії вмирання я перебуваю, і сказала: «Голубонько, облиш його. Нехай сконає у спокої».

Мене різонуло блискавкою болю на грані шоку, але ще більшим шоком була мова, якою вона говорила. До того моменту я думав, що лише ми з дідом Панасом володіли нею у цих краях і, коли почув її, то упевнився, що справді у раю і що святий Петро послав мені назустріч двох янголів, які розмовляли по-нашому.

«Нехай сконає у спокої…» І досі я вважаю, що ніколи в житті не чув такого райського голосу і такої милозвучної алітерації як тоді, під тим дубом.

Коли я прийшов до тями, то уже інший голос, такий само солодкозвучний, як і попередній, але десь на півоктави нижчий, промуркотів: «Під три чорти із твоїми порадами, серденько», що мені також здалося дуже милим але, очевидно, розсердило першу співрозмовницю, бо вона копнула мене ще раз гострим списом свого черевика під ребро, страшенний біль віддався у мені розкотами передгрозового грому, і я остаточно втратив свідомість.

Як сказав один римлянин дві тисячі років тому: «Fata viam inventium».

Отож, долі було завгодно, аби почалася нова ера мого життя, на абсолютно новому і незнаному мені матеріальному, духовному і емоційному рівні, а я зазнав кохання, зради, відчаю і пекельних мук ревнощів, через що ніскілечки не жалкую.

Тепер, здається, я зумів вам пояснити, як я потрапив до замку, закохався у одну із королев і став Кристантонопулусом Костакокопулосом, Великим Лордом Мишачого Дерева.

Найважче у цій розповіді триматися хронологічного порядку, бо увесь час виникає потреба пояснити те чи інше, а тоді іще коняка мого натхнення заносить свого неосвіченого у романонаписанні вершника із рівної дороги до нетрів підсвідомості, докучливих спогадів і інших непотрібностей. Тому я вибудував у пам'яті ланцюжок спогадів і триматимусь за нього, наче той грек, якому одна гарна дівиця кинула до печери клубок ниток і порятувала, а він, як то часто буває у житті, повівся із нею наче останній покидьок, що, власне, не має до даної історії дотичності.

Коли я прийшов до тями, то лежав на білосніжних хмарах, наді мною звисали золоті зірки, пахло лавандою, мімозою і ще чимось пронизливо-звабливим, чому я тоді не мав назви.

До речі, то була валер'янка, якою Аліна відпоювала Віру.

Їхні голоси, притишені і чарівливі, заколисували мій біль і дарували надію на вічне щастя.

— Голубонько, якби ти могла піднятися над своїм честолюбством і сприймати життя таким простим, яким і можуть бути лише великі речі, якби ти пригамувала свої амбіції, якби ти не ганялася за привидом свого утраченого кохання, якби ти чинила те, що я тобі від усього серця раджу…

— Ти радила мені вийти заміж за Жан-Люка. Ти просто примусила мене поламати усю мою кар'єру, закінчити курси французької, покинути домівку, припхатися сюди із весільним платтям і тобі не стало духу сказати правду навіть тоді, коли я, у міру своїх талантів, пробувала грати нав'язану тобою ролю щасливої нареченої. Тобі не стало порядності сказати мені, що я, за твоєю примхою, перейшла до статистів, котрим належиться кидати весільні квіточки на твою честь. То було так паскудно — дізнатися від…

— Паскудно, я згодна з тобою три тисячі разів, що то було тобі паскудно. Але, повір мені, коли я побачила в аеропорту Жан-Люка із букетом троянд, а тоді як він поцілував мені руку, а ще потім, коли ми їхали кукурудзяними полями і, не знати як, опинилися у кукурудзяних хащах, я і справді закохалася.

— Закохалася! Аякже, ти якраз із того розряду сентиментальних бабусь, що, задерши серед поля спідницю, закохуються у першого-стрічного француза, який з метою економії води примушує усю сім'ю приймати ванну по черзі у тій самій воді і що з ним би я не витримала і трьох днів подружнього життя.

— От бачиш, ми уже і добулися до істини. Видно, долі було завгодно, аби мені дали візу на місяць раніше за тебе. Я одразу зрозуміла, що він тобі, великій цяці, не пара, а втрачати єдину можливість врятувати Андрійку життя я не могла. Погодься, що той скупердяй, як ти його зволиш називати, заплатив за його лікування і тепер, як хлопчик почав поправлятися, він прилаштував його до гарного англійського коледжу. Завдяки мені, зауваж.

— Я тобі і справді вдячна за сина, який доводиться тобі, між іншим, онуком, але мене дуже вразила твоя малодушність. Якби ти сказала одразу, що весільні плани перемінилися, я б купила вінчальну сукню для тебе. На три розміри більшу, до речі.