Читати книгу - "Прірва для Езопа"

— На два, серденько, на два. А тепер я іще кілька фунтів скинула. Що ж до «сентиментальних бабусь», то такі закиди мені не дошкуляють. Жан-Люк, як побачив мене у аеропорті, то подумав, що я і є ти, себто його наречена, а що я окрім «шерше ля фам» та «не компрене» нічого тоді не тямила, то якось так воно вийшло, що ми одразу…

— …що ви одразу опинилися у моєму весільному ліжку.

— Бог з тобою, голубонько. Забудь оту дурну історію. Давай жити за принципами динамічного програмування. Зараз ти перебуваєш у даній точці свого життя і плануй його саме з цього моменту. До речі, як ти вже притягла того смердючого покруча, якого б ми нізащо в світі не надибали, аби не твоя депресія і не необхідність вигулювати тебе околицями, отож, як ти вже притягла того суїцидника до мого ліжка, то, будь ласка, приглядай за ним, аби він не здох на моєму новому простирадлі.

— Ти ніколи не могла збагнути страждань немічних створінь, у тебе просто атрофовані такі загальнолюдські почуття, як…

— …як гуманізм і тому подібна солоденька водиця. Бо я виховувалась своєю бабцею, і єдиний принцип, що вона винесла із сталінських таборів і прищепила мені, формулювався дуже просто — сьогодні помреш ти, а я — я помру іншим разом. Твої тимурівські принципи видавалися мені аномальними і навіть шкідливими для людства, а твоє виховання…

— На жаль, мене взагалі ніхто не виховував, як не вважати мого піонервожатого, і мені завжди бракувало сімейного тепла. Може саме через те я і намагалася завжди допомагати слабким і хворим і ти мене ніколи не могла зрозуміти…

— Твоя правда, я ніколи не могла тебе зрозуміти, а особливо, коли ти пхалась до кожного зі своєю допомогою. Але, пригадай, що коли ти, обливаючись сльозами співчуття, тягала до нашого дому приблудних котів чи старців, то саме я виводила їм блохи і промивала їхні порослі коростою рани, бо ти одразу забувала про тих бідолах.

— Боже, яка то все неправда. Ти ж знаєш, що я завжди віддавалась служінню…

— …віддавалась служінню свого правосуддя. Під чим ти розуміла нічну біганину з пістолетом за якимось мерзотниками а чи багатоденні засади зі своїми головорізами, де ви переважно пиячили і різалися у карти, а твоя хвора дитина і твій недоглянутий чоловік висіли на мені.

— Впізнаю лексику і логіку твого синочка. До речі, моя хвора дитина була твоїм онуком, і я щось не пригадую, аби ти через його хворобу відмінила коли свій похід до театру а чи побачення. А от твій синочок…

— Згодна, зірок він із неба не хапав, але і ти у ролі його дружини була просто неможливою, — закінчила та жінка, що у талії була товща і що звали її Аліною, і напоїла мене валер'яновим настоєм.

Я випив його одним духом, незграбно лизнув її оксамитово-прохолодну руку, що пахла корицею і лимоном, і втратив свідомість. Як вони потім казали, на три дні. Увесь той час Аліна мусила спати із Вірою в одному ліжку, через що злі язики і пустили плітку, начебто вони лесбіянки.

— … і вони відривають йому голову, так що ти вже і не здатен ідентифікувати той стікаючий кров'ю труп, шпурляють її аж — ген-ген! — до крапки, а ти, нічого не тямлячи, шкандибаєш туди, де з виряченими очами чекає на тебе ота голова, і вже, кат твоїй матінці, забувся, як виглядав той понівечений тулуб. І оте все вони називають…

— …і оте все вони називають «trennbare Verben», і я просто не розумію, добродію, чого ви так драматизуєте граматику нехай вам дещо незвичної іноземної мови. Отой ключовий префікс дієслова, що вони від нього відділяють і ставлять наприкінці речення, вимагає від співрозмовника, а чи опонента, принаймні здатності вислухати речення, а отже, і саму думку, до кінця, себто до крапки. Завдяки чому, як мені думається, цей народ і дав світу таку неймовірну кількість філософів і мислителів. Саме над цією проблемою я працюю останнім часом — граматика як формуючий вектор мислення.

— О ні, о ні, — наче від зубного болю застогнав Юрген, — ці теревені, ці розумуючі дармоїди, ця розпуста!..

Він сидів на терасі у кріслі-качалці, злий і, як завжди, готовий до сварки, що так не пасувало до його попівської сутани.

А я лежав поруч, турботливо закутаний Аліною до пледа, і одужував. Голоси, що чулися із вітальні, були мені приємні, бо говорили усе тією ж, нашою з дідом Панасом мовою, думки що висловлювалися за келишком шампанського, видавалися страшенно розумними, бо я не тямив і сотої частки сказаного, навіть тисячовольтна напруга роздратування, яка хвилями накочувала на мене від Юргена, не лякала, а заколисувала, бо, як сказала Аліна, він належав до Сім'ї, а, отже, не становив для мене небезпеки.

У прямокутнику дверей вималювався звабливий силует Аліни.

— Синку, я розумію твоє збудження, і я визнаю, що Віронька упорола дурницю…

— Упорола дурницю?! Чому, скажи, чому ти завжди брала її сторону? Скажи краще, чому ти завжди мішалася до нашого подружнього життя? Або ще краще, нащо ти взагалі нас звела? Тільки прошу, не починай про свої принципи динамічного програмування, на яких ти абсолютно не тямишся.

— Віронька упорола дурницю, але ж будь широкою людиною, умій прощати, до речі, не забувай, що ти привіз із собою молоденьку коханку, котру Віронька має толерувати,