Читати книгу - "Морочист, Оскар Бласт"

Моя програма "Морок" увімкнулася миттєво, вірт розгорнувся тонкою картатою плівкою і в голові, і навколо. Я тут був і бог, і цар! Все-таки система «Смарагду» була поєднанням реального та віртуального. Адже ШІ Віктор не міг би так активно й точно втручатися в життя людей, якби не змонтував активну систему, в якій було б все пов’язане: і віртуальні істоти, і реальні люди, котрі існували поряд з придуманими реаліями та об’єктами, сутностями й ситуаціями, про які навіть не підозрювали. Я сам до тринадцяти років жив у твердій упевненості, що трава зелена, сонце світить, а коли йде дощ, треба тримати над собою парасольку... Щоб не намочило.

Ага. Це зараз я розумію, що підправивши частину віртпрограми, можна пройти під дощем і залишитися сухим, а тоді...

У школі я вчився добре. Багато читав, любив математику й вірттдослідження. Ходив на гурток з геймінгу та планування нейросистем. Почав створювати примітивні програми. Пайтон, Гарсія, Слеш, Сі-оператив - перші мови, які я вивчив, і які здавалися таємничими шрифтами якихось позаземних цивілізацій, що говорять не мовою, а віртуальними образами, записаним простими земними закарлючками. Коли я трохи нахапався всього потроху - вирішив, що я великий програміст і ще більший хакер і клінер систем. Вже тоді я мав підозру, що ШІ якось керує нашим сектором. Імпульс, що забрав моїх батьків, викликав сплеск прозріння,  ненависті й інтенсивності дій.

Перша спроба зламати маленький кластер системи принесла мені травму голови (я впав і добряче гупнувся головою об край столу) й великі проблеми... Добре, що я прикинувся дурником і вимолював прощення всіма відомими мені способами і в директора школи, і в грізного начальника кібербратчиків, і в представника з Офісу ШІ Віктора, котрий приїхав через пів години після моєї невдалої спроби.

Я колупався тоді в системі просто в шкільному вірткласі. Був неповнолітнім, і клявся-божився, що нічого такого не хотів... Просто натиснув не ту кнопку, вибрав не ту опцію... І мені, на щастя, повірили. Але, я думаю, все-таки наглядали. Я почав шифруватися, приховувати свої думки, вправи, експерименти, досліди й спостереження... Все тримав у голові, а голову намагався очищати від думок про моє серйозне й небезпечне «хобі».

Вже тоді я жив із бабусею. Після зникнення батьків вона забрала мене до себе. Працювала прибиральницею в якомусь офісі, отримувала мало, але завжди хвалила себе, заспокоювала, що це чесні гроші, що вона старається, що лізти в якісь нечесні справи не слід... Певно, їй пропонували якісь інші гроші за якісь інші справи, іншу роботу, але вона не погодилася, а потім шкодувала... Я не розпитував її тоді, мені було байдуже, бо займався своїми справами... А от тепер якось прийшло на думку... Треба буде перепитати...

Що ж, як би там не було, я досягнув багато. Але й втратив теж немало. Нині згадав першу спробу й посміхнувся в душі: сьогоднішня моя програма, мій "Морок", була ідеальна й неперевершена. Але все одно я проклав шляхи для відступу, якщо мене почнуть переслідувати люди ШІ. По всьому "Смарагду" в мене розсипані винайняті та законсервовані квартири, в яких лежать нові документи з новими іменами і з моєю фізіономією. Правда, трохи підправленою: то вуса на фото, то борода, то голова поголена... Ховатися я вмів.

Зараз же я бачив, що ці хлопці, котрі шукали дівчину (і хто ж ця Кі?), не представники ШІ, а просто працюють на конкуруючі корпорації, а значить, їх можна трохи хакернути, морочнути, щоб не потрапити їм в руки. І ШІ не помітить, бо я "закрився".

Переплетені вірт і реал в межах моєї кімнати і плюс-мінус метрів на два поза нею колихалися синіми хвилями. Роботу всіх систем реальних організмів присутніх в моєму хаузі я поставив на мінімалку. Це значило, що нападники роблять вдих протягом хвилини, потім повітря дуже повільно проходить всі необхідні шляхи в їхніх організмах, а далі хлопці видихають ще довше... 

Так, я не забув екранувати кімнату. Сам же кинувся до компа, схопив пластир інфи й приклеїв його собі на скроню. Все, з чим я працював останнім часом, почало завантажуватися мені у спеціальний відділ моєї пам’яті, який і був для цього призначений. Резервне копіювання, гугл йому в асус.

Троє непорушних хлопців у моїй кімнаті, які завмерли в неприродних позах, також отримали від мене по силіконовій наліпці в районі потилиць. Коли вони отямляться – забудуть все, що сталося з ними протягом останньої пів години. Не забув також тих, котрі валялися під дією сонного газу. Цікаво, чому корпорації Гречука та Самійленка шукають Даяніру? Невже вона чиясь коханка? Це неприємно кольнуло в серце. Гм. Те, що я так трепетно ставився до цієї дівчини, не подобалося мені. Щось тут було не те!

А може, вона викрадена чиясь дочка, дружина, сестра, через яку корпорації хотіли шантажувати одна одну, а дівчині якимось чином вдалося втекти? А тут і я вліз зі своєю допомогою і почуттям справедливості! Дурбелик! От сидів би зараз спокійно вдома, пив би каву, порпався б у банківських системах, переводив би гроші з одного рахунку на інший, мав би гонорар за рухи своїх пальців та мозкових звивин... А замість цього мушу втікати! Я завжди виконував роботу через треті руки, щоб мене не могли вирахувати. Ніхто не знав, хто хакерить системи того чи іншого банку, або хто вкрав ті чи інші документи з якого-небудь комп'ютера десь в якомусь офісі... КІберполіція завжди відставала на два, а то й на три кроки... Я гарно вмів замітати сліди...

Я озирнувся. Було шкода залишати такий гарний хауз. Я тут мешкав останніх два роки, вже обжився, звик... Але, як кажуть, omnia meа mecum porto – все своє ношу з собою. Гм. Цицерон цікавий дядько. Може, теж був морочистом? Я завжди був мобільним, швидким і все, що треба, завжди було при мені. Інакше в системі не виживеш, не збережеш себе, станеш тим, ким захоче Віктор.