Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

Брихіди. Ти підводишся. Ти кажеш, що тобі треба підмести в кімнаті, — ні, ні, місіа Інесіта, не переймайтеся, я у вас підмету, я виперу ваше спіднє, ваші панчохи, біле спіднє не можна вішати на сонці, воно від цього жовтіє, можна, якщо вішати його навиворіт, байдуже, я не маю спідньої білизни білого кольору, до того ж я хочу робити все сама, щоб ніхто за мене не працював. Не те щоб я якось свідомо за це бралася, просто одного дня я застала себе за підмітанням кімнати, застелянням ліжка, пранням одягу, так, ніби це було щось цілком природне. Тепер от я чищу картоплю. Не треба мені моєї ораторії. Я молюся, б’ючи поклони до підлоги, як усі решта старих, і якщо вони живуть якось без причастя, то проживу і я. Різні сеньйори, мої подруги чи знайомі, які приходять сюди шукати щось у своїх келіях, запитують матінку Беніту: кажуть, що Інес де Аскойтіа тепер живе тут? Я не бачила її з часів її мандрівки до Європи. Як вона? Чому ви не кажете їй, що я хочу перекинутися з нею двома слівцями? Вони не розуміють, що я стою на іншому боці подвір’я, вони проходять повз мене, не впізнаючи, і знову йдуть геть, роздратовані, адже вони прийшли сюди, щоб зібрати поживу для пліток, але мене не побачили: кажуть, Інес зовсім страшко, уяви лиш, із її мільйонами, постаріла безбожно, і це вона, одна з найелегантніших жінок, неймовірно, утім, вертаючись зі своїх келій, ці сеньйори (які раніше були Пічею, Ольгою, Росою і Tepe, а тепер просто сеньйори) не впізнають мене, проходячи повз, їм довелося обходити Ірис Мателуну, яка тягла згорнутий у рулон килим у возику, що раніше належав Німенькому, який тепер не в змозі його тягти за собою, тому що геть заслаб Німенький, сидить цілими днями на цьому кріслі, прикрашеному дерев’яними горгульями, ти підходиш до мене, кладеш на плече свою добру руку й питаєш: Як спалося?

Я ледь ворушу головою. Мої очі затуманені. Ти йдеш далі, прибравши руку з моєї паралізованої від бинтів руки, моє тіло виснажене нічними побігеньками, якби ти знала, Інес, якби ти знала те, що знаю я, і те, що я не хочу тобі сказати, не можу тобі сказати, тому що вона тримає мене паралізованим і виснаженим, через це я скорочуюся все більше й більше, я настільки маленький, що одна зі старих могла б носити мене на руках, проте ночами я приходжу до жовтого будинку навпроти парку, щоб позазирати у вікна, я чую голоси, дон Херонімо говорить із місіа Ракель, місія Ракель завітає сьогодні, вона поважає тебе, але дон Херонімо благає, і вона погоджується, й вона прийде до тебе, щоб сказати, що ти дуже сувора з Херонімо, Інес.

— Що ти від мене хочеш?

— Не знаю.

— Щоб я стрибнула до нього в ліжко?

— Як ти можеш думати про таке свинство?

— От бачиш?

— Що?

— Це тепер свинство.

— Так просто кажуть…

Дайте мені спокій, особливо це стосується Херонімо. Працівники мають право вийти на пенсію, і я не бачу, чому не можу мати такого самого права, шістдесят три роки, заради Бога, якби я мала дітей, якби я була бабусею, то Херонімо дав би мені спокій. Він не дасть тобі спокою, він має помститися, адже ти не дала йому жаданого сина, тож він ніяк від мене не відчепиться, думка про те, що Херонімо зі мною спатиме, зводить мене з розуму, я не маю сил це терпіти… Ви обіймаєте її й обидві плачете, ви кажете їй, щоб вона не плакала, вона не вірить, що Херонімо, цей кабальєро… Тільки ти в це віриш, Ракель, він чатує на мене зовні, й доки він чатує, я не відчуватиму спокою, єдине, що я відчуваю, — це страх, і єдине, що захищає мене від нього, — це ці стіни, які він хоче зруйнувати, тому я маю змішатися зі старими.

— Ти знала, що Брихіда померла?

— Я замовлю їй десять мес.

— Дякую. Вона любила тебе.

— А я її.

— Так дивно, Інес… Я весь час відчувала твою вовкуватість, агресію, так ніби ти мене розлюбила, але тепер, коли я відчуваю, що ти по-справжньому любила Брихіду, то мене зігріває твоя ласка. Адже ти не маєш ласки, Інес, здається, що тобі її вирізали під час якоїсь операції, ну звісно, у швейцарській клініці, про це вже всі знають… Кажуть, що Інес була у Швейцарії… Навіщо їй було туди їхати, якщо вона була здорова, як коняка… У санаторій… Для нервів… Так, можливо для нервів, але є й те, що вам не відомо: Інес полетіла в Європу не заради беатифікації, то було її алібі, вона могла владнати це питання за кілька тижнів, а її не було цілий рік. Вона могла продовжити цей процес у листуванні, — каже дон Херонімо місіа Ракель у його бібліотеці з сірими кріслами, він показує їй досьє, він запевняє тебе, що навіть розуміє, що ти провела весь цей час у Швейцарській лікарні, щоб оговтатися від нападу, — ці дурощі Інес із її блаженною, зрештою, це би мав робити я — але дон Херонімо каже місіа Ракель щось іще, що я не в змозі почути, шум машин, страх, що хтось побачить, як я зазираю в оселю багатого чоловіка, що мене заарештують, а тому, коли хтось проходить повз мене, я ховаюся, мені не вдається почути всієї розмови, щоб я міг її зрозуміти, я не чую, бо вітер позбавляє мене здатності чути, ви говорите удвох по той бік шибки в освітленій бібліотеці, вогонь каміна, ваша півстолітня дружба, легка спорідненість, близькість, якої я так і не зміг осягнути, ви говорите про різне, зізнаєтеся в секретах, які ніхто з тих, хто стоїть по цей бік шибки, не в змозі почути, адже шум неймовірний, і я здатен вихоплювати лише обривки діалогу, який мав би прояснити для мене все набагато раніше, ніж ви зустрілися з Інес:

— Хіба ти не їздила на прощу до Фатіми й Лурда?

— Їздила. Але не заради цього я подалася до Європи, Ракель.

— Я знаю, заради блаженної.

— Ні, все набагато складніше. Я полетіла туди, щоб постаріти. Щоб зробити те єдине, що мене заспокоїть.

— Не розумію…

— Швейцарська клініка…

Доктор Асула зі своїм єдиним оком, що хижо блищить. Його лускаті руки, його лаписька, із яких неможливо вирватися, він поклав тебе на ліжко, схоже на відоме мені ліжко, він розітнув тебе, погрався із твоїми