Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

Вони зачаровано слухають твій голос і твої фразочки старих. Вони заливаються разом із тобою сміхом. Ти розповідаєш їм, що вмієш імітувати будь-чиї голоси. Дори. Рити. Марії Бенітес. Навіть голос Брихіди умієш імітувати, хоча вона вже рік як померла. Ви граєте у відгадайки. Рита виходить із кімнати й ви зачиняєте двері. Двоє інших залишаються всередині разом з Інес, яка говорить голосом Марії Бенітес: Марія Бенітес, — каже Рита. Після цього виходить Марія Бенітес. Інес говорить голосом Дори: Дора, — вгадує Марія, — яка весела гра, наче в цирку, треба буде ще раз у неї зіграти зі старими, зі всіма старими, коли ми сидітимемо на кухні після недільної меси разом із сирітками, яким дуже сподобається ця нова гра разом із тими іграми, які завтра привезе шофер дона Херонімо. Це запропонувала Дора:

— Закладаюся, що дон Херонімо здогадається, що то не Рита говорить із ним по телефону, а ви.

— А я кажу, що не здогадається.

— А я кажу, що здогадається.

— На що закладемося, Доро?

— На канідром.

— Звісно.

— А якщо виграю я?

— Я віддам тобі чорну сукню.

— Але це вже забагато.

— У вас же їх тільки шість.

— Ставлю цю швейцарську вовняну сукню, теплу, саме на тебе, проти канідрому, який подарував тобі той хлопчик.

— Гаразд.

Ти набираєш свій домашній телефон. Чекаєш трохи. Це він. Чого вам треба, Рито, що знову сталося, ви змушуєте мене нервувати, я переконаний, щось трапилося з Інес, а ви мені нічого не кажете, — ні, ні, як ви могли подумати, доне Херонімо, просто їй холодно й вона просить, щоб їй привезли її хутряних шуб, ту норкову, вона каже, що вона вже геть зношена, і ту каракулеву, а також коробочку з її прикрасами, яких мало і які не надто цінні, але наша побожна місіа Інес одягла смиренний убір, за який вона має сплатити всіма своїми прикрасами саме тепер, коли вона прийняла обітницю бідності, адже не можна мати прикрас, якщо ти приймаєш обітницю бідності, — каже сеньйора, доне Херонімо. Що їй переказати, доне Херонімо? Завтра о дванадцятій? Ви приїдете? Вона не зможе з вами побачитися, тому що вона хоче відпочити, можливо, пізніше, наступного тижня або через один, але не зараз, бо вона хоче багато молитися й покаятися в усіх своїх гріхах, хоча я не розумію, про які гріхи може говорити така ревна католичка, як сеньйора місіа Інес, гаразд, передайте все — ігри, пальта й коробочку з прикрасами, завтра о дванадцятій шофером. Звісно, доне Херонімо, ви також бережіть себе. І вибачте за те, що потурбувала, сеньйоре, я просто виконую накази місіа Інес. Ти повісила слухавку. Поки всі ви, четверо старих, реготали, плакали й надривали животи від сміху, ти взялася запаковувати Дорин канідром.

— Кубик належить Марії Бенітес.

— Тримай, Маріє.

— Дякую, сеньйоро.

— Нащо він тобі?

— Я зберігаю його.

— Я в тебе його виграю.

— У що?

— У канідром.

— А мені що?

— Що хочеш.

— Чи в пору буде мені ця сукня?

— Ставлю її проти твого кубика.

— Гаразд, Маріє, ти будеш червоною сукою, а я — жовтою. Шкода, що ці фігурки такі прості, пластикові, знаючи дона Херонімо, від нього завтра варто чекати китайські шахи й шашкову дошку зі слонової кістки й чорного дерева, такий він шалапут і хвалько. Утім, глянь сюди, Доро, ця дошка для канідрому така стара, бачиш, вона вже розлазиться тут посередині, на згині, там, де розлазяться всі дошки для канідрому, завтра, коли буде хвилинка, я зшию її, щоб вона зовсім не розламалася.

— Як страшно, сеньйоро, не говоріть, як Брихіда!

— То ж не гріх, вона вже рік як померла! Ви навіть говорите, як стара…

— Бо я стара.

— Але ви не Марія, не Дора, не Рита, не Брихіда, ви — це ви…

— Я можу стати Брихідою.

— Як?

— Вимкніть світло!

— Ні за що!

— Амаліє, передай мені банку з печивом і перекажи матінці Беніті, що коли вона матиме час, нехай зазирне до мене, мені треба їй дещо сказати, але нехай не завдає собі цим клопотів, зайде, коли матиме час.

Тоді ти починаєш сміятися, як Брихіда й троє старих, серйозних, зіщулених, дивляться на твою слиняву беззубу щелепу, ти рухаєш руками, ніби Брихіда, твій мізинець трохи піднятий, вони благають тебе, ні, їм страшно, і тоді ти знову починаєш сміятися і кажеш їм: досить, дівчата, підтягуйте стільчики, будемо грати, ні, я зіграю тільки з Марією, починається головний номер вечора. Я: шість. Ти: чотири. Я починаю, ще раз шість: браво, знову моя черга, чотири: калюжа, крок назад. Чуєш, Маріє, не чаклуй там своїми дерев’яними руками, ти кидаєш, твоя сука просувається вперед, біжить, скаче галопом, моя не встигає, раз за разом випадає калюжа, моя жовта сука стара, вона ні на що не здатна, кульгава, згорблена, вона не біжить, заледве волочить лапи, не може вибратися з калюжі, тоді як сука Марії без проблем добігає до фінішу.

— Перемогла Марія!

— Ти перемогла…

— Бо то пес!

Ти кидаєш пластикове звірятко в жаровню, воно плавиться, ти дивишся своїми гнівними очима, як воно горить, чекаєш, доки його проковтне повсть смердючого диму, воно розчиняється, шкварчачи на вугіллі, в очах пече від смороду пластику, який він огидний, цей запах, то, мабуть, сірка, який густий дим, а тим часом старі роздягають тебе в диму, позбавляючи тебе твоєї гарної сукні з чорної вовни на користь Марії, треба буде її трохи перешити, я бачив тебе крізь дим, Інес, як тремтіло твоє оголене тіло, так, я бачив його, бачив, тепер ти не зможеш мені відмовити, тепер я побачив твоє тіло і знаю його тепер, коли, сміючись від твоєї поразки, старі тебе роздягали, а ти понуро виходила з кімнати, а із дверей валив смердючий дим, і старі казали тобі: обережніше з протягами, дивіться, як повітря ганяє дим від жовтої суки, добре вам поспати, місіа Інес.

— Сподіваюсь на це.

— Добраніч.

— Добраніч.

23

Я хочу, щоб ти поки що нічого не спалювала. Ми спалимо все разом, коли настане правильна мить. Тому я сиджу цілими днями хворий, згорнувшись на своєму готичному кріслі під променями сонця, і стежу за тобою, а ти чекаєш, доки я одужаю і зможу тобі допомогти — у коридорі біля кухні ти чистиш над каструлею картоплю, з однією старою, яка колись хутчій за все була матінкою Ансельмою, і двома іншими, які розповідають тобі про похорон