Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

кімнатці Рити, по той бік вхідних дверей, де на стіні висів телефон і заледве вистачало місця на стіл для нотаток, два стільці й жаровню. Інес принесли інший стілець, один із тих всюдисущих позолочених стільчиків із багряною адамашкою на сидінні, щоб сеньйора могла трошки посидіти. Дора прийшла з двома торбами в руках. Вона розкрила більшу: бісквіти, шматки торта, безе, пряники, пудинги, — золоті руки має Дора, так смачно пече, місіа Інес, — казала їй Рита, знімаючи з вугілля чайник, щоб заварити мате.

— Скуштуйте…

Ти скуштувала.

— Який смачний пряник!

— Мушу вам сказати, Доро, цей торт-мока не такий смачний, як торік, хто його знає чому.

— Я трохи переборщила з кавою.

— Я забула вам дещо сказати, місіа Інес…

— Що?

— Дзвонив отець Асокар.

— Що він хотів?

— Хотів сказати, що завтра буде тут рівно об одинадцятій.

— А, це певно, щоб підписати папери на мою ораторію.

— Саме для цього.

— А з мого дому не дзвонили?

— Так, дон Херонімо.

— Що казав?

— Питав, коли ви повернетеся додому.

Ти розреготалася. Старі пороззявляли від подиву очі, як це можливо, живучи в такому, як кажуть, палаці лише вдвох із ним, маючи дюжину слуг, переселитися сюди, а тепер іще і сміятися, коли її чоловік просить повернутися, але ж місіа Інес, заради Бога, як би нам хотілося мати когось, хто би дбав про нас, адже ми такі самітненькі, ніхто за нами не сумує, усім байдуже, як у нас справи, звісно ж, крім матінки Беніти, зрозуміло, ми не хочемо, щоб ви йшли з дому, бо тоді його знесуть і нас викинуть на вулицю жебрати, але щоб жебрати, потрібна дитинка, тоді гроші даватимуть, адже якщо дитинки немає, ніхто нам нічого не дасть, але де ж ту дитинку взяти. Рита кóпає під столом Дору, щоб та не говорила про такі речі з місіа Інес, вона може образитися, вона не зрозуміє, ніхто нас не розуміє краще за нас, треба бути однією з нас, щоб зрозуміти й повірити в дитинку Ірис, яка страждає, коли спить, адже Ірис мордує її, вона виганяє мене щоночі на холод й не дозволяє повернутися аж до світання, коли я геть виснажуюся, падаю змореним у коридорі, на готичному кріслі, яке раніше стояло в холі моєї мами на Вісімнадцятій, — як це воно вам не згодиться, якщо таки не згодиться, то продайте його на аукціоні, а з того, що заробите, зробіть пожертву на Місто Дитини, але не просіть у мене більше грошей, я так і не змогла зустрітися з Інес, кажуть, вона повернулася зовсім страшною, я так і вмираю від бажання її побачити, але щойно залунає дзвінок, як вона випаровується, я приходила один раз цього тижня і двічі минулого, але так із нею і не перестрілася, мої подруги не вірять мені, коли я кажу їм, що Інес зривається з місця й утікає, ніби прокажена, кажуть, що це може бути недалеко від істини і що тому Херонімо ув’язнив її тут під приводом обітниці бідності, в ту саму хату ті самі гості, ніби ми не знали, яка вона була лахмітниця, хоча я чула, що кажуть, ніби зараз вона ходить із сивим волоссям, закрученим у дульку, й носить чорні сукні, ніби кузина сільського священника, що сказав би Херонімо, він, певно, вмирає від сорому, наступного тижня мені треба буде ще раз прийти в будинок, щоб поміряти гамак і зрозуміти, якого розміру подушки до нього замовляти, звісно, це нечувано, що Інес дозволяє собі так виглядати, варто лише трошки більше про себе подбати, глянь на мене, а я тільки на два чи три роки старша за неї. Вони не можуть тебе знайти, бо ти ховаєшся, коли хтось натискає кнопку дзвінка. Коли не дзвонять, ти цілими днями сидиш поруч із Ритою біля телефону.

— А в цій іншій торбі що, Доро?

— Канідром[54], мені його подарував менший хлопчик.

— Ану.

— Я знаю тільки як гратися у перегони коней, але не в перегони собак.

Найімовірніше, правила ті ж.

— Він подарував мені канідром, тому що загубив трьох псів, і в нього залишилися тільки ці три, пластикові, — червоний, синій, жовтий.

— Суки.

— Що ви кажете, місіа Інес.

— Що то суки.

— Як ви це розгледіли?

— Суки кращі для перегонів.

— Хочете зіграти, місіа Інес?

— Звісно.

— Але як? Хлопчик подарував мені канідром, бо загубив крім того й кубика, а в перегони собак чи коней без кубика ніяк не зіграєш.

— Кажуть, Марія Бенітес має кубик.

— Чому б вам його в неї не позичити, Доро? Мені так кортить подивитися, як побіжить моя жовта сука.

Коли Дора пішла, ти розставила ноги, сперлася ліктями в коліна й простягла руки над вогнем. Після того, немовби мимохіть, ти сказала Риті, щоб вона подзвонила до тебе додому, спитала Херонімо, й не кажучи, що вона поруч, за її дорученням сказала йому, щоб він завтра же надіслав їм якихось ігор, шашок, доміно — будь-яких ігор, які він знайде. Рита набрала номер. Ти чекала поруч із нею.

— Не беруть?

— Ні.

— Дивно!

— Чому?

— Тому що о цій порі він зазвичай удома, лежить у ліжку і слухає політичні новини по радіо, а телефон лежить поруч із ним. А крім того, слуги…

— Ось, ало!..

Рита розпливається в поклонах і усмішках, так, ніби дон Херонімо бачить її по той бік слухавки, вибачається за те, що, можливо, його розбудила, — ні, ні, вона його не розбудила, він говорить із Ритою, консьєржкою будинку, дон Херонімо вітається з нею, кажучи, що впізнає її, адже вони вже стільки разів говорили останнім часом, як поживає Інес, він хвилюється, бо якщо йому телефонують о такій порі, отже з Інес щось трапилося, — ні, сеньйоре, як ви могли таке подумати, сеньйорі зараз добре, вона спокійна й щаслива, Інес вириває в Рити слухавку, щоб почути голос свого чоловіка, й повертає її назад, щоб Рита могла відповісти, вона дає їм трохи поговорити і знову вириває телефон, щоб почути його голос, потім вони прощаються й вішають слухавки. Дора повертається разом із Марією Бенітес. Четверо жінок заледве вміщаються в маленькій кімнатці. Рита насуплює брови.

— А ця чого прийшла?

— Вона причепилася до мене. Не схотіла позичати кубик, якщо я не дозволю їй піти разом зі мною. Вона вже спала. Я мала дочекатися, доки вона вдягнеться.

— Яке неприємне бабисько!

— Боже мій, місіа Інес!

— Що?

— Ви сказали це точно як Рита.

— Ану, ще раз.

— Яке неприємне бабисько! Причепа, не знаю, чого вона потикає носа