Читати книгу - "Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro "

Мені варто було б на це розсміятися. Але Ред так щиро й так захоплено дивився на мене, що мої ноги просто підкосилися... Мозок наче став ватяним, у вухах почувся дивний писк, перед очима замерехтіли чорні плями… Можливо, це був один із трюків Реда... Але коли я почала осідати, то він сам трохи розгубився... І треба віддати хлопцеві належне, швидко зібрався та встиг підхопити мене до того, як я впала та вдарилася би...

— Ріко, ти втомилася. Тобі треба відпочити, — промовив турботливо Ред, тримаючи мене обережно руками. Я повисла на ньому наче зламана лялька. — Пробач, не треба було все це вивалювати на тебе сьогодні… Через мене ти вже другу ніч не спиш.

Він спробував підняти мене на руки, але я тут же прийшла до тями. Мерехтіння перед очами пройшло, але в вухах ще відчувався слабкий писк.

— Що ти робиш? — здивовано відсахнулася від нього, і мене качнуло трохи в бік. Я змогла віднайти рівновагу, сфокусувавшись на обличчі Реда.

— Хочу віднести тебе додому... — трохи розгублено промовив він, розставляючи руки у боки.

— Що? — скривилася я, вже повністю зібравшись, хоча у вухах все ще тихо лунав цей дивний  писк.  — Ти хоч знаєш, куди йти? — промовила роздратовано, відступаючи на крок назад.

Хлопець спантеличено дивився на мене кілька секунд, потім похитав головою. Не змогла стримати кривої посмішки:

— А кілька поверхів униз не слабо мене тягти на собі?

Він знову похитав головою. Була зараз якась душевна таємничість у його погляді.

— Реде, я припускала, що додому ми знову сьогодні не потрапимо...

Хлопець насторожився.

— Ходімо, — махнула йому йти за мною та попрямувала до невеликої зони відпочинку, що знаходилася тут недалеко, у затишному місці поміж квітучих кущів та дерев.

Це була невеличка кругла галявина з ідеально підстриженою травою та кількома дивними скульптурами. А зверху, за прозорим куполом, дивовижне зіркове небо. Саме у цьому місці я планувала провести наше з Редом перше побачення. Саме тут сховала рюкзак з парою ковдр, печивом та пляшкою води, які виміняла у працівниці Їдальні на парочку ручок та тюбик зубної пасти. А ще у рюкзаку був тренувальний одяг для мене та Реда. Але це все було організовано мною до того, як…

Коли я показала цю схованку Реду, він здивувався.

— Бачу, ти ґрунтовно готувалася до цього побачення... Вражений, — і знову обвів поглядом всі речі зібрані мною. — Ковдри? — підняв одну брову та запитливо глянув на мене. — Чи не надто це прямолінійний натяк, Ріко?  — посміхнувся криво.

Мені захотілося його зараз вдарити.

«Жарти в стилі Кейла... Не було тут жодного натяку! Якщо він про…»

— Я знала… — затнулась.

«Чому мій голос здригнувся? Я хвилююся?»

— Я думала… — знову затнулась.

«Ще краще...  Йому вчасно зараз закотити очі та посміхнутися...»

— Я вирішила, що не зовсім зручно буде спати на траві…

«Я що — виправдовуюся?»

— А ще тут уночі, можливо, прохолодно...

«Точно виправдовуюся...»

Ред схвально кивнув і ледь помітно усміхнувся.

«Він мені що – не повірив?»

— А печиво? Як тобі вдалося дістати його? Я років сто не їв печива, — хлопець покрутив у руках упаковку.

«Чи варто розповідати йому...?»

— Є способи, — невизначено відповіла я.

«Якщо є ціль — способи знайдуться! Повір мені, хлопче!»

— А одяг? Чесно, я приємно вражений. Це спало тобі на думку після вчорашнього? — усміхнувся загадково Ред. Його погляд зараз був теплий і лукавий.

— О, так, саме вчора… я багато чого навчилася, — посміхнулася та закотила очі. — Тому захопила форму ще й для тебе. Начебто твій розмір... Потім повернеш у Прачку, гаразд?

Ред з цікавістю дивився на мене.

— Що? — трохи нервово спитала я. Цей його загадковий погляд мене бентежив, якщо чесно.

— Ти мене дуже здивувала, Ріко. Я думав… Вважав, що ти затіяла весь цей... фарс із побаченням, аби тільки витягти з мене потрібну тобі інформацію… А ти…

Я зніяковіло опустила очі.

«Напевно, йому не треба знати, що в чомусь його сумніви щодо мене виправдані...»

— Слухай, зовсім забув. У мене для тебе дещо є… — промовив розгублено та поліз у задню кишеню бридж. — Заплющ очі та простягни руку!

Я насторожилася та насупилась.

«Це ще що таке?»

— Будь ласка, Ріко...

Його погляд був дуже загадково-теплий зараз — і я розслабившись, заплющила очі та простягла розкриту долоню... Думала, він щось покладе на неї, але це «щось» опинилося на моєму зап'ясті.

— Можеш відкрити!

Я розплющила очі та подивилася на руку. Там був браслет. Металевий різьблений браслет. Дуже красивий.

— Це мамин, — зніяковіло промовив хлопець. — Тобі подобається?

— Чому ти даруєш його мені? — здивовано підняла очі на хлопця.

— А чому ні? — Ред ніжно усміхнувся.

— Це річ твоєї матері. Вона належить тобі, — я знову подивилася на браслет.

«Він прекрасний!»

— Якщо ця річ належить мені, то можу подарувати її кому хочу. А я хочу подарувати її тобі, —  усміхнувся Ред своєю найчарівнішою усмішкою.

У мене більше не було аргументів, щоб заперечувати йому, тому просто усміхнулася у відповідь.

— Дякую. У мене немає особистих речей...

«Ну, майже... немає...»

Це багато для мене означає… — забубоніла  зніяковіло, опускаючи очі. — Але все-таки не треба...

— Ріко! — різко перервав мене Ред.

Я замовкла. Тоді хлопець обережно взяв мене за руку й тихо промовив:

— Зараз я дуже мало чого можу подарувати тобі. І це, — він кивнув головою на браслет, — лише крихти. Хотів би більше, але... Розумієш мене? — зазирнув мені в очі.

Не витримала його погляду та подивилася на своє взуття.

— Ріко!